“Пацани, ви шо, долбо-оби?!”, – чути “півнячий” вигук підлітка.
Усього цього на молодому бовдурові зараз ніяк не видно – він, чи точніше, воно захотіло гукнути на повен голос до собі подібних – і гукнуло. І зробило це з такою щирою зневагою до всіх суспільних норм і правил, що я, опинившись в ту мить поряд, не витримав:
– А ти хто, якщо таке кричиш? – запитую, зупинившись.
– Я красавчик!, – не поліз за словом у кишеню мій співрозмовник. Після чого віддаляється в галасливій компанії, напевно, однокласників. Подумки відзначаю, що з такими клапатими вухами і помірно дебільним виразом очей подібні заяви робити занадто сміливо, але то таке, як любить казати тренер Мирон Маркевич. Людині, зрештою, властиво переоцінювати себе. От чому держава явно недооцінює ризики зростання отакої, з дозволу сказати, зміни – цинічної, брутальної, звиклої діяти, керуючись не розумом, а дикими інстинктами, – це важко зрозуміти. От і з тим клаповухим “долбо-обом” (тьху, набрався від поганця!) щодня спілкуються вчителі, щось там йому викладають; йому принаймні намагаються втовкмачити, що таке добре, а що таке погано; йому, напевно, щосили нині доводять просто таки сакральну вагу слогану “Армія. Мова. Віра”. Я далекий від думки екстраполювати на цей конкретний випадок свої електоральні антипатії, однак твердо переконаний, що на чільне місце в політиці все ж треба було ставити не глобально-релігійні й навіть не мовні питання, а утвердження хоч якоїсь справедливості паралельно з наведенням порядку. Коли потрібно – жорсткого, аж до закручування гайок.
Хто не згоден – запрошую десь в обідній полудень до гарно оформленого входу в елітну ЗОШ №3. Цілком можливо, там досі хтось на повен голос з’ясовує, чи його друзі – “долбо-оби”…
Ігор Дуда