Похід у церкву по свячену воду вранці на Водохреще від певного часу став для мене своєрідним ритуалом. Хоча й не вкладаю в нього якогось особливого містично-релігійного смислу, однак сам процес наповнення посудини при світлі зір з неба й на пристойному морозі, серед людей, які мовчки очікують своєї черги до крана або ж стиха перемовляються, навіває думки про прадавні народні традиції, що передаються з покоління в покоління, спогади про своїх дідів і бабусь, словом, створює тиху й урочисту атмосферу свята. На якому немає місця для повсякденних прикрощів і пов’язаних з ними негативних емоцій: нервозності, невдоволення, злості…
– Ну, і чо ви пхаєтеся? – радше просичала, ніж промовила худорлява літня пані, – не видите, що люди стоять і чекають!?
– Та я нє… я нічо… я так просто – зробивши великі й наївні очі, відповів чолов’яга, – та я… тутки стояв…
Все ж він “так просто” таки протиснувся до крана і підставив під нього літрову банку. Масового протесту в черзі це не викликало – вочевидь, з огляду на урочистість самої процедури. Лише ота сама жіночка в літах щось стиха невдоволено буркотіла під ніс.
Наповнюю свою посудину й виходжу з території церкви, думаючи дорогою над тим, що в нашому народі більш живуче: дотримання давніх традицій вкупі з духовністю чи нерідко паскудні побутові звички? Період свят начебто спонукає зосередитися на першому. Воно б і годилося, але… оті самі звички навіть тепер додають у кутю з медом дещицю дьогтю…
Ігор Дуда