Похід у церкву по свячену воду вранці на Водохреще від певного часу став для мене своєрідним ритуалом. Хоча й не вкладаю в нього якогось особливого містично-релігійного смислу, однак сам процес наповнення посудини при світлі зір з неба й на пристойному морозі, серед людей, які мовчки очікують своєї черги до крана або ж стиха перемовляються, навіває думки про прадавні народні традиції, що передаються з покоління в покоління, спогади про своїх дідів і бабусь, словом, створює тиху й урочисту атмосферу свята. На якому немає місця для повсякденних прикрощів і пов’язаних з ними негативних емоцій: нервозності,  невдоволення,  злості…

Прикра помилка і навіть шкідлива ілюзія. Чоловіку з солідним черевцем, мабуть, скортіло якнайшвидше ковтнути життєдайної рідини, отож він, використовуючи згадане черево як таран, спробував протиснутися  поміж двох жіночок, які смиренно очікували своєї черги. Втім, її, оту смиренність одразу наче вітром здуло:

– Ну, і чо ви пхаєтеся? – радше просичала, ніж промовила худорлява літня пані, – не видите, що люди стоять і чекають!?

– Та я нє… я нічо… я так просто – зробивши великі й наївні очі, відповів чолов’яга, – та я… тутки стояв…

Все ж він “так просто” таки протиснувся до крана і підставив під нього літрову банку. Масового протесту в черзі це не викликало – вочевидь, з огляду на урочистість самої процедури. Лише ота сама жіночка в літах щось стиха невдоволено буркотіла під ніс.

Наповнюю свою посудину й виходжу з території церкви, думаючи дорогою над тим, що в нашому народі більш живуче: дотримання давніх традицій вкупі з духовністю чи нерідко паскудні побутові звички? Період свят начебто спонукає зосередитися на першому. Воно б і годилося, але… оті самі звички навіть тепер додають у кутю з медом дещицю дьогтю…

Ігор Дуда