– Біллі – звертаюся до свого британського знайомого, коли ми обоє вмостилися на стільцях у барі, – ти англо-сакс?
– Біллі – запитую після того як під осушені британцем три великі фужери пива і 50 г коньяку з кавою з мого боку були переказані свіжі анекдоти, обговорені останні політичні новини (“Putin – skunk!”, себто негідник), стан наших доріг (Віллі при цьому закочує очі й промовляє французькою “oh la-la!”), – то чим же англо-сакси гірші за кельтів?
– Ці волоцюги перебралися на наш острів колись з континенту – тоном професора з Кембриджу промовляє Віллі, – а ми, кельти населяли Британію віддавна.
Не даючи змоги Біллі тут-таки затягнути войовничу пісню його пращурів (такі випадки після літра пива траплялися) переходжу до наступного запитання:
– А чим тобі подобається Україна?
– Ну – повагом відповідає співрозмовник, – у вас добре пиво…
– І все? – запитую здивовано, оскільки сам пива терпіти не можу.
– А ще ваші жінки – Біллі при цьому прицмокує язиком і підтримує себе двома руками за груди, демонструючи принади українок.
– Але ж усього пива не вип’єш і всіх українок за груди не перемацаєш… Невже в Тернополі краще жити, ніж у Лондоні?
– Поки що мені подобається – мовить британець, – а завтра – побачимо. Захочу – поїду в Лондон.
– Лондон – гарне місто? – запитую, пригадавши відомі слова Семьюела Джонсона “Якщо ти втомився від Лондона, це означає, що ти втомився від життя”.
– Так, чудове – відповідає Біллі.
– Але ж ти волієш жити тут – ставлю я ту ж саму пластинку.
– Сьогодні тут – знизує плечима нащадок кельтів, – завтра можу поїхати деінде: у Канаду, Швейцарію чи Австралію – там у мене родичі, й жити там.
Біллі помічає, що його фужер давно спорожнів і робить знак хлопцеві-офіціанту. Потім кидає запитливий погляд на мене, мовляв, замовити щось ще? Я показую вказівним і великим пальцями бажану дозу звеселяючого напою, а сам у цей момент думаю, яка величезна прірва відокремлює мене від мого приятеля по чаркуванню. Він захотів – вирушив у Канаду, захотів – у Швейцарію, Францію чи Австралію… А я? Захотів – у парк ім. Шевченка, захотів – у парк “Топільче”. А захотів – можу навіть кудись у Микулинці. Уявляю, як гордо настовбурчаться й без того клапаті вуха мого “штатного” критика й винятково безграмотного неадеквата “Саші Креста” – він, точніше сказати, воно не втомлюється вихвалятися своїми закордонними вояжами, демонструючи цим свою “вищість”. Я ж кажу це без тіні заздрощів, тим більше що за кордоном доводилося бувати – просто констатую різницю між статусом громадянина України і статусом підданого ЇЇ Королівської Величності.
Роблю ковточок золотавого напою з надією, що хміль віджене ці занепадницькі думки. Чую протяжне “су-у-ка” від Біллі – він виявив пляму на рукаві куртки і тепер незадоволено позирає в бік стійки бару, де теревенять двоє дівчат. Пора пригадати якийсь новий анекдот…
Ігор Дуда