– Біллі – звертаюся до свого британського знайомого, коли ми обоє вмостилися на стільцях у барі, –  ти англо-сакс?

Біллі дивиться на мене так, наче я щойно обізвав його чимось непристойним і, гордо випнувши чисто виголене підборіддя, промовляє: “Ні, я – кельт!”. Я ж дякую долі, що не задав це запитання після того як Біллі вихилить декілька бокалів пива (свою звичну ранкову норму), інакше він міг щосили грюкнути кулаком по столі. Зараз же він налаштований добродушно: ранковий обхід обмінних пунктів і вивчення курсу фунта стерлінга підтвердив, що справи його тут і в Лондоні йдуть ОК. Отож тепер можна “приземлитися” у цьому затишному закладі й запросити, за компанію, мене – одного з небагатьох у цьому місті, хто здатен вільно вести з ним розмову на будь-яку тему. Його знання української, попри кількарічне проживання тут, наскільки я помітив, обмежується фразами “Добрий день” і “Дякую”, а також, з невідомих причин, словом “сука”, яке він вимовляє, кумедно розтягуючи звук “у”.

– Біллі – запитую після того як під осушені британцем три великі фужери пива і 50 г коньяку з кавою з мого боку були переказані свіжі анекдоти, обговорені останні політичні новини (“Putin – skunk!”, себто негідник), стан наших доріг (Віллі при цьому закочує очі й промовляє французькою “oh la-la!”), – то чим же англо-сакси гірші за кельтів?

– Ці волоцюги перебралися на наш острів колись з континенту – тоном професора з Кембриджу промовляє Віллі, – а ми, кельти населяли Британію віддавна.

Не даючи змоги Біллі тут-таки затягнути войовничу пісню його пращурів (такі випадки після літра пива траплялися) переходжу до наступного запитання:

– А чим тобі подобається Україна?

– Ну – повагом відповідає співрозмовник, – у вас добре пиво…

– І все? – запитую здивовано, оскільки сам пива терпіти не можу.

– А ще ваші жінки – Біллі при цьому прицмокує язиком і підтримує себе двома руками за груди, демонструючи принади українок.

– Але ж усього пива не вип’єш і всіх українок за груди не перемацаєш… Невже в Тернополі краще жити, ніж у Лондоні?

– Поки що мені подобається – мовить британець, – а завтра – побачимо. Захочу – поїду в Лондон.

– Лондон – гарне місто? – запитую, пригадавши відомі слова Семьюела Джонсона “Якщо ти втомився від Лондона, це означає, що ти втомився від життя”.

– Так, чудове – відповідає Біллі.

– Але ж ти волієш жити тут – ставлю я ту ж саму пластинку.

– Сьогодні тут – знизує плечима нащадок кельтів, – завтра можу поїхати деінде: у Канаду, Швейцарію чи Австралію – там у мене родичі, й жити там.

Біллі помічає, що його фужер давно спорожнів і робить знак хлопцеві-офіціанту. Потім кидає запитливий погляд на мене, мовляв, замовити щось ще? Я показую вказівним і великим пальцями бажану дозу звеселяючого напою, а сам у цей момент думаю, яка величезна прірва відокремлює мене від мого приятеля по чаркуванню. Він захотів – вирушив у Канаду, захотів – у Швейцарію,  Францію чи Австралію… А я? Захотів – у парк ім. Шевченка, захотів – у парк “Топільче”. А захотів – можу навіть кудись у Микулинці. Уявляю, як гордо настовбурчаться й без того клапаті вуха мого “штатного” критика й винятково безграмотного неадеквата “Саші Креста” – він, точніше сказати, воно не втомлюється вихвалятися своїми закордонними вояжами, демонструючи цим свою “вищість”.  Я ж кажу це без тіні заздрощів, тим більше що за кордоном доводилося бувати – просто констатую різницю між статусом громадянина України і статусом підданого ЇЇ Королівської Величності.

Роблю ковточок золотавого напою  з надією, що хміль віджене ці занепадницькі думки. Чую протяжне “су-у-ка” від Біллі – він виявив пляму на рукаві куртки і тепер незадоволено позирає в бік стійки бару, де теревенять двоє дівчат. Пора пригадати якийсь новий анекдот…

Ігор Дуда