Напевно, це досить примітивно і вже точно – не надто раціонально з практичної точки зору, але я маю звичку послуговуватися в оцінці людей фізіогномікою – методом визначення типу особи, її духовних якостей на підставі аналізу зовнішніх рис обличчя і його виразу. І хоча сучасна психологія вважає цей метод класичним прикладом псевдонауки, в багатьох випадках він доводить свою обґрунтованість.
Інтелігента в окулярах із замріяним виразом обличчя навряд чи можна уявити ватажком бригади рекетирів (хоча всяке трапляється), а суб’єкта з важкою щелепою, вузьким чолом і специфічним лексиконом – професором літературознавства. Це ж стосується і політиків. До декого апріорі відчуваєш симпатію, не надто вникаючи у його аргументи; інший же підсвідомо викликає антипатію ще до того, як відкриє рот. Ну, а як уже відкриє, та ще й смаковито плюне в когось із колег, то хоч стій, хоч падай…
Названі мною політики належать до різних партій, і їхнє поєднання в одній команді являло б собою яскравий зразок політичної еклектики. Мені ж цікаво інше, а саме: як швидко учасники такого віртуального союзу почали б, за милою українською звичкою, чвари і гризню між собою? Адже обов’язково почали б – це ж наше «залізне» правило, і надто багато прикладів цього маємо в новітній українській історії. Подібне у нас виникає завжди,
Ігор Дуда