Оновлені сходи з вулиці Миру в парк “Топільче” ранкової пори, коли от-от мають загасити теж новенькі модерні ліхтарі, тішать око майже ідеальним блиском ковзанки. Милуватися ними можна скільки завгодно, а от ступити страшнувато – можна й не позбирати власних кісток.
За цими думками опиняюся біля опорної стіни, де тепер є змога помилуватися колажем зі світлинами про “файне” місто. Ледь встигаю констатувати, що це все ж естетичніше видовище, ніж та абстрактна абракадабра з фалічно- медузно-амебними натяками, що донедавна звеселяла очі тернополян, як нога зрадливо ковзає на слизькій сходині і лише конвульсійно-інстинктивне хапання за поручню вберігає від падіння. Озираюся і бачу, що тепер у ролі “тестера слизькості” виступив уже я: літня жіночка, побачивши мій пірует, сторожко обходить небезпечне місце. Хоча знайти безпечніше – зовсім нелегке завдання. Подумки бажаю їй вдалого спуску й сам решту шляху донизу долаю промерзлими кучугурами снігу обіч сходів – так надійніше. Двоє підлітків спогорда позирають на мене й ковзають сходами в стилі слаломістів-екстремалів. Я ж обтрушую з штанів прилиплий сніг і виходжу на міст, на якому де-не-де видно пісок, але йти все одно треба дуже обережно. Йду й вітаю себе й інших містян зі стартом сезону “сракопаду” – справжнього випробування на спритність і координацію рухів. А якщо вже зовсім не пощастить – то й для гаманців у випадку всіляких лікарняних витрат.
Ігор Дуда