Оновлені сходи з вулиці Миру в парк “Топільче” ранкової пори, коли от-от мають загасити теж новенькі модерні ліхтарі, тішать око майже ідеальним блиском ковзанки. Милуватися ними можна скільки завгодно, а от ступити страшнувато – можна й не позбирати власних кісток.

Субота. 7.45. Міцно схопившись за теж новеньку поручню, стежу за рухами чоловіка, що спускається сходами переді мною. Стежу з суто практичною і, зізнаюся, підленькою метою: якщо він гепнеться на жахливо слизьких сходах, отже треба це небезпечне місце обійти. Внизу бачу недавно поставлений ящик начебто з піском, однак паркових прибиральників не видно. У березні за аналогічної погоди й стану сходів один з них хоча б позіхав на весь рот і про щось розмовляв із котом. А тепер – зовсім нікого. І на тому ящику, мабуть, варто було написати “Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих”. Тобто, збираєшся йти знизу догори – сам бери в торбинку пісок і посипай перед собою. Ну, а як бути, коли спускаєшся додолу? Між тим, про капризи грудневої погоди повідомлялося напередодні; відповідна служба могла прикинути, що примерзла нічна хляпавка на ранок перетвориться на небезпечну ковзанку, отож зовсім незайве було б з самого ранку посипати оті сходи пісочком.

За цими думками опиняюся біля опорної стіни, де тепер є змога помилуватися колажем зі світлинами про “файне” місто. Ледь встигаю констатувати, що це все ж естетичніше видовище, ніж та абстрактна абракадабра з фалічно- медузно-амебними натяками, що донедавна звеселяла очі тернополян, як нога зрадливо ковзає на слизькій сходині і лише конвульсійно-інстинктивне хапання за поручню вберігає від падіння. Озираюся і бачу, що тепер у ролі “тестера слизькості” виступив уже я: літня жіночка, побачивши мій пірует, сторожко обходить небезпечне місце. Хоча знайти безпечніше – зовсім нелегке завдання. Подумки бажаю їй вдалого спуску й сам решту шляху донизу долаю промерзлими кучугурами снігу обіч сходів – так надійніше. Двоє підлітків спогорда позирають на мене й ковзають сходами в стилі слаломістів-екстремалів. Я ж обтрушую з штанів прилиплий сніг і виходжу на міст, на якому  де-не-де видно пісок, але йти все одно треба дуже  обережно. Йду й вітаю себе й інших містян зі стартом сезону “сракопаду” – справжнього випробування на спритність і координацію рухів.  А якщо вже зовсім не пощастить – то й для гаманців у випадку всіляких лікарняних витрат.

Ігор Дуда