Не від вчора відомо, що диванним експертом (чомусь закріпилося саме таке визначення, хоча він може сидіти за комп’ютером, або ж у фотелі) бути неважко: говори, що хочеш, проголошуй найсміливіші стратегічні ініціативи, скидай з п’єдесталу кого завгодно з авторитетів  – відповідальності жодної.

Відомо це, повторю не від вчора, але саме вчора, випадково глянувши у календар у Вікіпедії, довідався, що 26 лютого – День спротиву окупації Автономної Республіки Крим і міста Севастополя. Зізнаюся, це трохи здивувало, адже не раз і в ті драматичні дні лютого-березня 2014 р., і пізніше доводилося чути, що, власне, спротиву “зеленим чоловічкам” без розпізнавальних знаків на уніформі не було виявлено ніякого – якщо не рахувати  ряду виступів татарської громади Криму. Ну, і ще “психологічного” маршу бригади тактичної авіації на чолі з Юлієм Мамчуром  – з прапором України і співом національного гімну, стрільбою росіян угору і під ноги українським авіаторам.

А поза тим… ось що можна прочитати в тій же Вікіпедії: “Українське керівництво побоювалося, що силовий спротив Росії у її захопленні Криму дасть остаточний привід для початку повномасштабного вторгнення, що загрожував Україні поразкою. Того ж, згідно з твердженням українських властей, побоювалися і лідери західних держав, які закликали Україну уникати “різких дій”. Як наслідок, українські військові в Криму не отримали чітких наказів щодо подальших дій, завдяки чому Росії вдалося заволодіти півостровом без збройного опору з боку українців. Водночас можливість західної військової протидії Росії виключалася через готовність останньої застосувати за такого розвитку подій ядерну зброю”.

Даруйте, але в рядках і між рядками цієї цитати важко виявити ознаки отого самого “спротиву окупації”, день якого відзначається сьогодні. Ще раз повторю, що диванним аналітиком і таким же  стратегом бути неважко, а от поставити себе на місці тих, хто перебував у обложених росіянами і кримськими українофобами військових містечках – без притомних і чітких наказів з Києва – справа значно складніша. Може, у столиці у нової влади було багато інших справ і до Криму просто руки не дійшли? Але ж було видно, що російський ведмідь (далеко не добродушний і зворушливий “Міша” з Олімпіади-80) вже розкрив на півострів зажерливу пащу. Що було далі? Далі, на жаль, були масові факти зради присязі й переходу на бік противника – не така вже й протиприродна, загалом, річ, коли почуваєш себе кинутим напризволяще власною державою. А з позиції нинішнього дня можна пригадати ще один відомий вислів про те, що подвиги часто доводиться здійснювати там, де перед цим був скоєний злочин. Не можна стовідсотково виключати, що утворення ракових пухлин під назвами ДНР і ЛНР, нинішня кровопролитна війна й багатотисячні жертви з боку України – прямий чи, як мінімум, побічний наслідок політики “непротивлення злу насиллям”, обраної  політичним і військовим керівництвом країни тоді, в лютому 2014 року. Так, воно, мабуть, керувалося наявним на той час станом ЗСУ, а тут ще й Захід з його закликами до обережності й ще раз обережності. Тоді це, можливо, видавалося раціональним і єдино правильним.

Ще б знати в ту пору, чим це обернеться в подальшому…