Перед черговими виборами постає одвічне питання – за кого ж цього разу проголосують галичани? За яким принципом будуть вибирати того, кому віддати голос; на які взірці будуть орієнтуватися; чи відгукнеться у їхньому нинішньому виборі попередній досвід?
Місцеві претенденти на депутатський мандат здебільшого орієнтуються на конфесійний та національний критерії. Знаючи забобонну побожність галичан, вони стараються здобути підтримку місцевих парохів в округах і «присусідитись» до якихось масових церковних заходів. Усвідомлюючи, натомість, схильність пересічного галичанина до декларативного патріотизму, одягнувши вишиваночку, вітають його з білбордів (дарма, що раз на п’ять років, або й вперше) з усіма державними святами, більшість із яких галичани все одно не святкують.
Заїжджі ж переважно з Києва кандидати і місцеві всеукраїнські націоналісти ставлять на політичний і частково національний критерії, бо знають, що галичани не схильні підтримувати своїх, зокрема тих, які закликають до «органічної праці». А ще розуміють, що середньостатистичний галичанин замість того, щоб навести порядок на власному подвір’ї, волів би переселитися з нього до міфічної «богомданоїнамблаженної української України», побудувати яку заважають злі сили. Отже, потрібно обіцяти боротьбу з цими злими силами: «ми їх зупинимо», «пора нанести удар», «рука не здригнеться» та інше – не конкретно, але підбадьорливо.
Що ж стосується критеріїв соціальних, здавалось би, найбільш відповідних у такій ситуації, то за іронією політичної долі з ними до виборця (в тім числі і галицького) звертаються тільки так звані «непрохідні» в Галичині політичні сили. Враховуючи те, що Галичина є порівняно бідним регіоном Партія регіонів обіцяє добробут і стабільність. А Комуністична партія заповідає експропріацію колишнього «народного майна» у олігархів як вираз соціальної справедливості. Брешуть, звісно, але навіть, якби говорили щиро, галичани все-одно не повірили б, що вони виконають обіцянки. Але й ті, кому галичани дадуть «путівку в парламент», теж не зможуть виконати своїх обіцянок – в основному через їх неконкретність і нереальність. Тому чергові розчарування, розмови про зраду і вияви віри в майбутнє чекатимуть нас і після цих виборів.
І тут знову варто поставити собі запитання: казус депутата Хруня – це повчальний фрагмент галицької історії чи традиція галицького парламентаризму? Може кожен «народний обранець» від Галичини приречений бути у якійсь мірі «хрунем», оскільки, щоб стати депутатом, йому потрібно давати галичанам нереальні обіцянки і експлуатувати їхні трансцендентальні марення? Шукаючи відповідь на ці запитання, треба приглянутися, за кого і як галичани голосували до австрійського парламенту, галицького чи польського Сейму, кому симпатизували на виборах президента і Верховної Ради незалежної України упродовж останніх двох десятиліть?
Володимир Павлів, журналіст, модератор Галицького дискусійного клубу «Митуса»