Нещодавно випадково клацнув пультом на передачу місцевого телеканалу і мимоволі затримався на ній – факт сам по собі доволі неординарний. Троє співрозмовників у студії – професор психології, священик і правоохоронець з відділу розслідування злочинів, скоєних неповнолітніми, – розмірковували, серед іншого, над тим, чому якийсь молодий неадекват кращого заліз на пам’ятник Шевченкові в центрі міста. А в ширшому сенсі – чому в нас спостерігається катастрофічне падіння моральності та зростання злочинності в молодіжному середовищі й, відповідно, як протистояти цьому руйнівному для майбутнього країни процесу.
Можливо, дещо відхилюся від теми, але…мені чомусь раптом пригадалися інтерв’ю з багатьма нашими знаменитими спортсменами: футболістами, хокеїстами, боксерами, легкоатлетами…Чимало з них, відповідаючи на питання про улюблений фільм, називали «Якось в Америці». Їхнє уподобання перекликалося з моїм, оскільки й сам я свого часу був захоплений цією гангстерською сагою. І не я один. І от що цікаво: доволі зрілі люди, які досягли успіху в житті, відверто визнавали, що на їхнє світосприйняття справила вагомий вплив аж ніяк не вся наша славна історія вкупі з передзвонами та настановами тата і мами, а відверта аж до гидотного натуралізму, жорстока і брутальна розповідь про дружбу чотирьох єврейських хлопчаків із неблагополучного району Нью-Йорка. Психологічний «фільтр» очистив її від сюжетного «бруду», залишивши у пам’яті світлий мотив пронесеної через десятиліття дружби і спогадів про неї, втілений режисером Серджо Леоне і підсилений геніальною музикою Еніо Морріконе. Можна гнівно й патріотично обурюватися, але в даному випадку, як це часто буває, талановитий твір запав глибоко в душу й знайшов у ній значно сильніший відгук, ніж схоластичні дидактичні настанови. Наша система виховання, здається, безнадійно загрузла в них і здатна здебільшого викликати лише позіхання. Переважна більшість усіляких заходів – диспутів, зборів, конференцій – проводяться, так би мовити, за фактом якогось неприємного трафунку або нестерпно негативного явища і зводиться до видання чергової дози «цінних рекомендацій». Або ж – до сумного пророцтва, мовляв, буде ще гірше…
Ігор Дуда