На перший погляд може навіть здатися, що вбивство одного з лідерів опозиції в самому центрі Москви, та ще й в супроводі гості з України, та ще й після зроблених нещодавно загиблим заяв про те, що «Путін мене вб’є», та ще й після того, як стало відомо, що Нємцов збирався опублікувати доповідь про війну на Донбасі з фактами і документами про присутність там російських військ – це витончена до єзуїтства «підстава», спрямована проти… самого Путіна. Саме за таку версію, не виключено, вчепляться мас-медійні васали ВВП на кшталт Кисєльова.
Подібні твердження можна було б навіть взяти до уваги, якби не той факт, що віднедавна В. Путін, здається, перестав стежити за тим, щоб його висловлювання були загорнутими у обгортку хоча б мінімальної зовнішньої переконливості та пристойності, і став «рєзать правду-матку» в його імперському розумінні. Ось дві його фрази, які мали б насторожити: 1) у передноворічному телеефірі він назвав російських помічників лугандонівських бандюків «людьми, які за покликом серця вирушили воювати на Донбасі»; 2) після драматичних подій у Дебальцево з погано прихованим єхидством висловився на предмет того, що, мовляв, «українській армії прикро програвати вчорашнім шахтарям і трактористам. Але треба вміти визнавати поразку». Ось і все. Після цих одкровень очікувати від нинішнього лідера Росії мінімальної добросовісності, об’єктивності, ба навіть адекватності, навряд чи варто. Після цього на перемовинах в усіх нормандсько-мюнхенсько-мінських форматах можна було б ставити хрест. В такому стані своєрідної наркотично-великодержавної ейфорії Путін цілком здатен піти на примітивне, «дубове» усунення одного із своїх головних політичних опонентів. Не задумуючись при цьому, хто і що подумає про нього.
Ігор Дуда