Шматок України в Римi – це площа поруч iз кiнцевою зупинкою метро “Ребiбiя”. Сюди нашi заробiтчани приходять, аби знайти роботу чи квартиру, передати грошi чи отримати посилку з дому, безплатно проконсультуватись з українським юристом або просто погомонiти iз земляками.
Бiржа працi тут
Недiльного ранку, коли римляни звично вiдпочивають пiсля трудового тижня, моїх землякiв тут тисячi – хто з подругами, хто з чоловiками, хто з дiтьми чи родичами. На цiй територiї несподiвано можна зустрiти i сусiдку з будинку навпроти чи доньку однокласницi iз сусiднього села, людей з котрими колись працювали поруч i котрих доля також занесла на благословенну землю.
У цьому Вiчному Мiстi українцiв – десятки тисяч, а загалом моїх спiввiтчизникiв “на чобiтку” майже мiльйон – таке собi цiле величезне мiсто.
“Це наша територiя, яку iталiйцi називають маленький Київ, – при входi пояснює менi 40-лiтня подруга Лiля, з котрою ми колись разом працювали i котру я вiдшукала в Римi через роки. – Бачиш, там наш прапор, – показує вона рукою, де на вiтрi розвiваються iталiйський та український прапори.
…При входi лiворуч натягнена мотузка, за якою стоять тi, хто шукає роботу. У недiлю їх тут понад сотню. Серед них чимало молодих жiнок, хлопцiв та чоловiкiв середнього вiку. Спереду на картонцi висять написи українською та iталiйською мовами — “Шукаю роботу”, “Cerco lavoro”.
Слава Богу, у Римi вiдносно теплий цьогорiчний сiчень – 10-12 градусiв, тож можна ходити в балоновiй куртцi та легенькому пальто й не змерзнеш. I загалом у цих пiвдених широтах досить тепло, якщо порiвнювати з пiвнiччю Апеннiн.
Проходжу повз ряд безробiтних, якi гомонять мiж собою, жартують, розповiдають анекдоти. I нiхто не комплексує з приводу стояння тут, на такiй своєрiднiй бiржi працi, аби вигiдно продатися. Навпаки – кожен iз надiєю, що нинi-завтра станеться диво i хтось пiдiйде чи зателефонує, запропонувавши роботу.
“Надю, а ти що тут?” – здивовано цiкавиться заробiтчанка, побачивши за “мотузкою безробiття” знайому. “Та бабуся померла три днi тому, тож знову шукаю роботу”, – вiдповiдає та.
Жiнки розбалакалися. А через кiлька хвилин знайома почала телефонувати до своїх подруг i питати, чи не чули про якусь роботу. Навпроти “живого ринку безробiтних” – великi дошки з оголошеннями рiзного змiсту: про пошук роботи, винаймання лiжко-мiсця чи кiмнати в рiзних масивах, а ще про послуги перукаря, манiкурницi, швачки чи майстра з ремонту комп’ютерiв…
Трошки далi за колiйкою наших безробiтних – жива черга до двох будок, де нашi юристи у вiвторок, четвер, суботу та пiвнедiлi надають безплатнi консультацiї для українцiв.
У юриста Мар’яни заробiтчани цiкавляться щодо виплати заробiтку, податкiв, вiдпускних, грошей при незаконному звiльненнi, отримання пенсiї тощо. Нелегали ж, як правило, хочуть знати про легалiзацiю. I цього недiльного ранку було чимало питань щодо виходу чи не виходу 2012 року нового закону щодо легалiзацiї – “декрето флуссi” чи “санаторiа”. Проте наразi уряд не почав розмов на цю тему, i на розгляд парламенту навiть не пiдготовлено чорнового варiанту цього проекту. А якщо i почнеться обговорення з ухвалення такого закону, то про це буде повiдомлено за кiлька мiсяцiв в iталiйських ЗМI.
Поки що навпаки – новий уряд Марiо Монтi – досить жорстко налаштований проти нелегалiв та iноземцiв. I навряд чи буде схвалено такий закон цього року. Бо, за повiдомленнями офiцiйних джерел, нинi на бiржi з безробiття перебувають 280 тисяч iноземцiв, якi мають “пермессо дi соджорно” (дозвiл на перебування), i їм хочуть дати роботу замiсть того, аби платити допомогу з безробiття.
За будками юристiв прилавки з рiзноманiтною перiодикою. Тоншi журнали вартують пiвтора євро, грубшi глянцевi – 2,5 євро. Газети вiд 0,50 євро до євро. Рiдний “Експрес” тут можна придбати за 70 євроцентiв (майже 8 гривень). “Самовчитель iталiйської мови” з аудiокасетою коштує вiд 10 до 18 євро, залежно вiд розмiру. Натомiсть в Українi їх можна придбати втричi дешевше. Перекиднi календарi на рiзнi теми можна купити за 2,5 – 3 євро, гороскоп на рiк для певного знака зодiаку – за 2 євро.
А за цими рядами прилавкiв стоять iталiйцi, якi продають рiзноманiтнi фрукти: цитрусовi, яблука, грушi – лише по пiв’євро. Багато водiїв купують цi продукти ящиками, бо товар дуже дешевий.
А по праву руку бачу невеличку облаштовану українцями капличку, у глибинi якої виднiються хрест, iкони та прапор. Зараз там ще немає людей, але чоловiчий голос через пiдсилювач оголошує, що через 5 хвилин тут розпочнеться служба Божа, аби охочi могли пiдiйти сюди. Править тут український священик.
– Саме тут, на чужинi, для багатьох вiдбулося знайомство з Богом, – каже координатор українських греко-католикiв в Iталiї отець Василь Поточняк. – Вiд розлучки, душевних потрясiнь, стресiв та пережитого… Багато хто охрещується, сповiдається i бере шлюб.
Д’Аванцо. Буси транспортують часточку України
“Галю, а ти що таке важке передаєш?” – з неприхованою усмiшкою цiкавиться жiнка у подруги, яка саме важить свою 30-кiлограмову передачу. “Та набiр каструль купила, тут такий якiсний посуд”, – чуємо у вiдповiдь. “А коли ж ти туди вернешся i коли ще там жити будеш, щоб тими баняками користуватися?! – зауважує подруга. – Допоки повернешся, може, там коханка усе використає й гарно пообсмалює їх!..”
Iталiйцям “Ребiбiя” вiдома двома речами – мiсцем збору українцiв та в’язницею з однойменною назвою, де вiдбувають покарання наймолодшi в’язнi республiки. Можливо, у цих двох речах є щось символiчно об’єднувальне: першi (тобто мої спiввiтчизники) вiдбувають тут свою “карму” добровiльно-примусово, другi ж несуть свiй хрест силомiць i волею-неволi.
Проте i тi, i тi майже цiлими днями перебувають за зачиненими дверима через заборону: першi не можуть вийти, бо прив’язанi до роботи i своїх хворих пiдопiчних, iншi – не можуть вийти, бо їх охороняють. Проте рано чи пiзно добровiльний чи примусовий термiн закiнчиться i у тих, i у тих.
Усе залежить вiд щастя
Iталiйцi в пошуках найманої робочої сили на “Ребiбiю” приходять рiдко, бо шукають працiвникiв через знайомих-iноземцiв чи агенцiї. Тут бiльше “тусуються” українцi: однi шукають роботу, iншi хочуть їхати додому i шукають собi на той час замiну. Буває, хтось iз кимось домовився на замiну, а тут за день чи два до вiд’їзду домовленiсть зривається, бо пiдмiна знайшла собi iнше, перспективнiше мiсце працi. Тому нашi жiночки бiжать сюди, вибирають собi замiну до вподоби. Беруть за руку i вiдразу ведуть до хати.
“У життi все залежить вiд щастя, – чую розмову поруч двох українок. – Ось у мене землячка приїхала пiвроку тому, без знання мови та документiв, i через мiсяць уже пiшла на замiну. I, слухай, має таке щастя, що дiд, котрого вона доглядала, дав їй ще 50 євро у подарунок. А потiм ця Галя мiсяць посидiла в парку i знайшла знову роботу. Спочатку нiби на два чи три тижнi, проте затрималася там аж на три мiсяцi, а може, надовше, бо досi працює. Бо ця жiнка, що поїхала додому, не може назад повернутися, бо шiсть рокiв тому її депортували з Польщi, тож тепер їй вiзу не вiдкривають, допоки не знiме ту депортацiю”.
Не секрет, що особливо важко знайти роботу в осiнньо-зимовий перiод. Тодi всi квартири, що здають в оренду нашi земляки, переповненi квартирантами. Дехто сидить без роботи два – чотири мiсяцi. I навiть тi, хто має документи i знає мову, не можуть знайти собi працю нi через знайомих, нi через агенцiї, куди звертаються iталiйцi при пошуковi баданте. Насправдi, щодня й щотижня адаптовуватись i давати собi раду на заробiтках у цих теплих краях стає дедалi важче. Бо лави гастарбайтерiв щоразу поповнюються новими й новими людьми, якi не перестають їхати сюди як iз країн пострадянського простору, так i плисти на надувних човнах з африканських чи азiйських країн.
Як слушно зауважив живий iталiйський класик Умберто Еко: “Третiй свiт стукає у дверi Європи i входить у них навiть тодi, коли Європа не згодна впускати”.
Якщо ранiше за кордон вабили мрiї, то тепер криза вижене. Однак їхати до цiєї землi обiтованної треба було мiнiмум рокiв п’ять тому, а ще краще десять. За цей час можна було б i документи отримати, i трохи заробити. А нинi при теперiшнiй армiї безробiтних легалiзуватися та знайти роботу дуже нелегко.
В iталiйцiв зараз чималий вибiр заробiтчан, i вони влаштовують своєрiднi конкурси-вiдбори. Та й платити багато тепер не хочуть, посилаючись на кризу. Зрештою, є чимала конкуренцiя молдаванок та румунок, з якими легше домовлятися. Вони погоджуються працювати за меншi грошi, а з часом починають “качати свої права”, мають завжди гарнi мiсця та бiльшi вiд українок заробiтки, але про те не кажуть.
Нашi люди вибирають Iталiю, бо близько додому – сiв у бус i за 24 години ти вже в Українi. А з Америки чи Канади нелегали по 10 рокiв не їдуть додому, бо назад не впустять. Сидять там, допоки не зароблять на житло, i аж тодi вертаються. А на Апеннiни приїхати просто – пiшов, помiняв паспорт, вiдкрив дешеву польську чи чеську вiзу, замовив бус – i ти вже “на чобiтку”.
“Пам’ятаю, який стрес пережила пiсля приїду, – дiлиться своїми спогадами заробiтчанка Оксана. – Удруге нiколи в життi не наважилась б так ризикувати, з фальшивою вiзою, яку менi водiї самi зробили, та iз сотнею євро в кишенi. Як важко було спочатку, мова яка була незрозумiла?! Для мене слова “Quanto costa” (скiльки коштує) i “Cosa nostra” (“Наша справа” – назва сицилiйської мафiї) були однаковими. Проте в розпачi постiйно заспокоювала себе, пригадуючи розповiдi дiдуся про мого прадiда, котрий понад столiття тому вирушив пароплавом “пiдкоряти” Америку. Як вiн, напiвписьменний чоловiк, без знання мови i без документiв, дав собi раду на чужинi. То чи я у цивiлiзованiй Європi та з “радянським” iнститутом не зможу?..”
Загалом українська дiаспора Iталiї – одна з найбiльших у свiтi. Рим – теж один iз найбiльших осередкiв заробiтчан з усього свiту.
Ребiбiя – найбiльша у свiтi бiржа з продажу українцiв.
Нi, мабуть, усе ж не українцiв. Їхньої працi. Душу свою українцi не продають.
Вiра ГРОДЕЦЬКА, Рим, Iталiя, Експрес