Двічі протягом десятиліття – у 2004 і в 2014 роках, – струсонуло Україною. Сильно струсонуло – настільки, що першого разу команда “донєцкіх” не змогла сфальсифікувати президентські вибори, а другого – самому “пахану” і його найближчим посіпакам довелося, висловлюючись їхньою мовою, “рвать когти”, панічно втікати, щоб не відчути на собі всю силу народного гніву…
Сергій Ківалов, голова центрвиборчкому в 2004 році, який поквапився оголосити Януковича Президентом і, очевидно, був “у курсах” всіх отих “розкладів” із таємним сервером, отримав опісля за “самовіддану працю”… орден від Віктора Ющенка. А сам Янукович, отямившись після зірваної спроби фальсифікувати вибори, невдовзі, з благословення свого недавнього непримиренного суперника, посів прем’єрське крісло. І отримав шанс для майбутнього реваншу, хоча мав усі можливості вже тоді, 13 років тому, стати класичним політичним трупом. Однак… великодушний “по саме нікуди” випускник Тернопільського фінансово-економічного інституту, прагнучи бути Президентом “всієї України”, добряче посприяв “реанімації” колишнього “зека”, якого якимось вітром занесло на сцену політики. До чого це, врешті-решт, привело – зараз добре відомо. Розчарування “помаранчевими” наслідками було сильним: в обіцяних тюрмах бандити так і не опинилися, а навпаки – розкошували й далі; Президент поринув у світ абстрактно-філософських мрій і виступів-проповідей; щирий ентузіазм, який довелося відчути на майдані в Києві, згадувався з сумовитою усмішкою: ех, знову не на нашій вулиці свято…
Коли ж у 2014 -ім той самий майдан і прилеглі вулиці окропилися кров’ю звитяжців; коли, наче за сигналом “Атас!” уся кліка Януковича “змилася”; коли сміттєві контейнери у різних містах і містечках України почали виконувати дещо незвичну функцію і надавати тимчасовий притулок одіозним чиновникам і суддям, і коли на дверях адміністрацій з’явилися застереження “Коли ти береш хабар – знай, що на тебе дивляться очі Небесної сотні”, – здавалося, що вороття до минулого вже справді не буде. Здавалося, що й дихалося в ту пору якось легше і на душі знову було радісно – з’явилася надія. Але… минув якийсь час, і усіляка нечисть, яка, було, притихла й зачаїлась, зрозуміла, що переляк (навіть сильний) не завжди закінчується фатально; кари за минулі злочини можна уникнути; лозунги про необхідність очищення так і залишаються лозунгами… А головне – як “брали”, так і “беруть”; як прилаштовували на “тепленькі” місця “своїх” людей – так і прилаштовують; як уникали справедливого покарання за покалічені чи загублені людські життя – так і продовжують уникати… Знову суспільна свідомість реагує звичним чином: збайдужінням, скепсисом, прокльонами у соцмережах і… кількапроцентними рейтингами чинної влади. Втім, така реакція не є всезагальною, про що свідчить феномен Надії Савченко, котра обрала екстремально-маргінальний шлях виходу з нинішньої тупикової ситуації. А те, що вона справді нагадує тупикову, видно хоча б з того, наскільки відрізняється її оцінка пересічними людьми і владою. Звичайно, остання повинна навіювати народу оптимізм, малювати перспективи і таке інше. Однак… часто складається враження, що наші “небожителі” живуть у своєму, особливому світі, який дуже рідко перетинається із світом простолюду. Усі – Президент, губернатори, мери, голови рад, – розповідають про звершення, поступовий прогрес, обнадійливі тенденції, словом, майже блискучі перспективи на майбутнє. Хотілося б, звичайно, вірити в усе це, але… Але оті самі рейтинги, нехай і, може, інспіровані політичними противниками, але таки трохи засвідчують ступінь довіри до влади. А отже – до всього, що вона говорить і що обіцяє. Напружена криміногенна ситуація з регулярною стріляниною і вибухами – ознака того, що суспільство хворе. І масова трудова еміграція – теж не найпереконливіше свідчення віри людей в бравурні проекти. І зловтіха “запеклих друзів” за кордоном (“Хочете, щоб у нас було, як в Україні?”) теж не додає радості…
А ще підточує залишки віри ятруча думка: навіщо ж були оті всі бурі? І ті жертви…
Ігор Дуда