Коли тобі виповнюється 60, ти можеш думати багато про що. Можеш уже прикинути, як виглядатиме місце твого останнього і вічного спочинку. Можеш дякувати долі, що дожив до цього віку – в наш час і в наших умовах це вдається не кожному.
Люблю: Україну – попри увесь свій космополітизм у смаках і уподобаннях. Це особливо гостро усвідомлюєш, коли перебуваєш за її межами, в чужому оточенні й послуговуєшся чужою мовою. Тоді ладен вибачити і забути всі її негаразди і недоречності. Але це любов специфічна – саме до рідної землі, знайомих з дитинства місць, вулиці, на якій виріс, дідового села. До людей, за якими, буває, сумуєш; які робили тобі добро (їх не так вже й мало) і в спілкуванні з якими хоча б інколи відчуваєш потребу. До свіжої зелені, що впадає в очі після американських коричнево-жовто-червоних барв. А серед усього іншого – неповторний голос незабутнього Богдана Ступки. Іво Бобул і його “Рідна хата”. Ніна Матвієнко і її проникливе “Мамо, вечір догоря…”. Валерій Лобановський і його київське “Динамо”…
Стоп. Відчуття дискомфорту, яке зазвичай викликає наша нинішня дійсність, вимагає чимскоріш перейти від світлих тонів та інтонацій до темнувато-бруднуватої какофонії. Отож…
Ну, що це я все про загальне… Якщо стриптиз – то стриптиз, слід дотримуватися його канонів. Ненавиджу себе за прикрощі, які спричинив близьким і далеко не байдужим мені людям. Ненавиджу власні лінощі. Ненавиджу своє невміння (чи нездатність) опиратися деяким паскудним звичкам. Ненавиджу себе за прояви слабкості й нерішучості в житті, за те, що не завжди вдається своєчасно і жорстко відреагувати на прояви хамства і безкультур’я, з якими стикаєшся ледь не щодня…
Т-а-а-к, пора зупинятися – інакше ювілей загрожує перетворитися на суцільне самобичування. Отже, 60 прожитих літ. Ще рухаюся і навіть бігаю. Ще мислю. Ще відчуваю музику і поезію. Ще захоплююся жіночою красою. Ще щось пишу. Ще люблю. Ще ненавиджу. Отже – ще живу.
Ігор Дуда