Двадцять чотири роки – не такий уже й великий у історичному вимірі термін, тому й досі пам’ятні надії, які заполонили маси в пору розвалу радянської імперії. Вони п’янили голови, наче вино. Незалежність (здобута чи подарована милістю долі – незрозуміло досі) вважалася гарантією майбутнього процвітання країни і благополуччя кожного.
Звернемося до першого абзацу Декларації про державний суверенітет України, прийнятої 16 липня 1990 року.
Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини…, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України,…
І так ото далі у тому ж дусі. Кожне слово цього помпезного вступу нині, з височини прожитих двох десятків з гаком літ, сприймається як сумний жарт.
«Виражаючи волю народу» – Та ж чи не найголовніша наша біда полягає саме в тому, що народ так і не став носієм влади, а прірва між ним і нею як була, так і залишається нездоланною.
«Виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини» – Права громадян країни у нашій, українській інтерпретації – це майже ота сама казочка про комунізм, який уже видно на горизонті, але який щоразу віддаляється. З таким же успіхом можна було декларувати право і свободу прогулюватися поверхнею Місяця – і одне, й друге однаково нереальні.
«Дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу» – Якщо результатом цієї «турботи» є кричуща відсутність єдності в суспільстві і така ж кричуща майнова нерівність, напівжебрацьке існування значної маси населення і пов’язана з ним соціальна й духовна деградація, вимушена еміграція, алкоголізм, наркоманія, туберкульоз, СНІД – то вона, ота «турбота» виявляється постійно і послідовно.
«Визнаючи необхідність побудови правової держави» – стосовно цього доречно запитати у родичів загиблих через безчинства «мажорів», які залишаються безкарними. Чи відшукати Україну в черговому рейтингу рівня корупції. Тільки шукати її слід не серед європейських держав, а десь поміж екзотичних Мозамбіку, Нікарагуа, Афганістану…
На неминуче запитання «Хто винен?» однозначну відповідь дати важко. Швидше за все, ота вина – це своєрідна суміш радянського минулого, відсутності відповідальної влади, некомпетентності та егоїзму. Ці фактори несприятливі й поодинці, а вже стулені докупи утворюють зловісний соціальний синергізм за формулою 1+1=3.
Ігор Дуда