Сорок хвилин – рівно стільки попросили мене почекати, перш ніж буде зроблено цитологічний аналіз взятого у мене зразка. Не найдовший час, який доводилося на щось чи на когось чекати, але за оті сорок хвилин, прогулюючись сусіднім мікрорайоном, прислухаючись до людського гамору і трохи навіть заздрісно – до безжурного сміху, встигаєш подумати багато про що. Навіть дуже багато. Але яким би не був калейдоскоп думок у голові, які виправдання деяким своїм вчинкам з минулого ти не знаходив би, свідомість наче свердлом просвердлює згадка: через 25 хвилин ти повернешся у кабінет до завідуючої цитологічною лабораторією і почуєш… Та біс з ним – що почуєш, те й почуєш, від долі все одно не втечеш… Не ти перший, не ти останній… Он і статистика свідчить, що болячка ота і вражає дедалі більше людей, і молодшає з кожним роком… А ти вже далеко не першої молодості… Так що… Ще 15 хвилин… десять… п’ять… Все, час іти слухати вердикт. Гучно видихаю і прямую до дверей, які в унісон з моїм бадьорим і життєрадісним настроєм раптом стали здаватися дверима у пекло.
Результат мого аналізу засвідчив, що із оформленням заповіту мені ще можна не поспішати. І підшуковувати затишне місце на кладовищі теж ніби трішки ранувато. Панцир, що, здавалося, стискав мої груди, ніби зняла чиясь невидима рука. У коридорі кидаю співчутливий погляд на жіночку з обмотаною хустиною головою та молитовно складеними руками і швидко виходжу надвір.
Сонце, здається, стало сяяти яскравіше…
Ігор Дуда