Стосовно неї можна застосувати крилатий латинський вислів Sic transit Gloria mundi (Так минає слава світу). Можна вжити «рассейский» відповідник «Из князи да в грязи». А можна й наш рідний, не надто милозвучний аналог, що його довелося почути колись в селі: «Скакала кобила, та підкови загубила». Всі вони означають крах колишньої величі, становища, надій та ілюзій, словом, повну життєву катастрофу людини і розчарування в ній. Справедливе чи ні – то вже інша справа.
Якщо відкинути версію, що повернення Савченко з полону і її подальша діяльність в українському політикумі – це наслідок диявольськи хитрої та підступної комбінації ФСБ, і дотримуватися думки, що всі експромти Савченко робляться нею спонтанно, «за поривом душі», то можна припустити, що владна верхівка нині шкрябає потилиці й подумки (а, може, й вголос) запитує у себе: «Чо ж ми такі дурні були? Думали,що приїде, «обтереться» поміж нами, навчиться київських і страсбурзьких політесів і куртуазів і буде сидіти собі в якомусь комітеті чи комісії. А так…краще би вже сиділа десь там…у Москві, Ростові чи ще десь далі…клопоту було б менше, а політичного зиску – більше».
У Надії Савченко, нічого гріха таїти, є в арсеналі чимало засобів налаштувати проти себе. Починаючи від запеклого куріння, яким вона демонстративно вихваляється, грубуватості манер і мови в стилі унтера Пришебєєва – і до таких же самочинних відверто анархістських вчинків, які краще назвати витівками. Також важкувато уявити, щоб вся Україна з одностайною радістю сприймала її заклики до диктатури (хоча…. подумати над цим незайве). Чи не найбільше коробить владну верхівку її звичка якимось напівлегальними шляхами пробиратися на підконтрольні території й вести переговори з ватажками ДНР і ЛНР про звільнення полонених. Одразу ж (чи не за відмашкою прапорця?) у солідному республіканському виданні з’явилася публікація, в яких шанований мною автор доводить, що затія Савченко із визволення полонених ледь не аморальна; що, мовляв, не варто розглядати потрапляння в полон як великий подвиг; що справжній солдат має віддавати перевагу смерті перед ганьбою… Словом, Die Soldaten mussen sterben (солдати мусять вмирати), як висловлювався в романі про пригоди Швейка якийсь пруський фельдмаршал, котрий подається Я.Гашеком як зразок солдафонської бездушності. Звучить доволі пафосно, але думається, що цей аргумент маститого столичного колеги таки можна спробувати парирувати. А саме: порадити йому поїхати в АТО, піти в розвідку, напоротися на ворожу ДРГ і, замість того, щоб здатися, вставити ствол автомата собі в рот і натиснути на гачок. Або ж, якщо вік і стан здоров’я не дозволяють, відправити туди сина чи онука. І якщо вони, борони Боже, потраплять у полон, то чи не зміниться його позиція щодо намагання будь-якими способами визволити полонених?
Точка зору визначається точкою стояння. Це давно відомо. Нинішні дії Н. Савченко, може, й не стерильно бездоганні; обраний нею шлях хибує на зайву імпульсивність і категоричність, але…чи не краще запитати думку про неї не столичного функціонера, який здебільшого протирає штани в кабінеті й розкладає пасьянс на комп’ютері (в перервах між спогляданням порносайтів), а матері чи дружини звільненого з полону вояка? Їхня правда, можливо, відрізнятиметься від офіційної, але якщо Україна проголосила людське життя головною цінністю, то чи варто вимахувати руками і вибухати «філіппіками» на адресу тої, хто в свій спосіб намагається вберегти його і повернути рідним людям?
Ігор Дуда