Можете уявити себе у незнайомому місті на пожвавленому роздоріжжі, де немає жодного вказівного знака? Куди їхати, яку дорогу обрати – невідомо. Можна, звичайно, запитати, але як почне кожен тобі пояснювати на свій лад, то ще більше заплутає…
Вже декілька років, як відійшов за межу вічності мій дядько, якого я щиро поважав і до думки котрого завжди прислухався. У мене була для цього більш ніж вагома особиста причина: ще й досі нерідко згадую, як він, розітнувши кількома сильними гребками воду, підплив і підхопив мене, п’ятирічного хлопчиська, що вже з диким криком захлинався, не відчуваючи під ногами рятівного дна річки. Скромний сільський трудівник – з тих, на кому споконвіку трималася наша земля, – він все життя працював з ранку до пізнього вечора, намагався допомогти всім і жив у злагоді з сумлінням. На схилі літ він втратив зір, і основним джерелом інформації для нього стало радіо і розповіді людей, які його оточували. В останні роки його життя ми з ним зустрічалися нечасто (моя вина) і завжди, коли розмова заходила про становище в країні, він, пригадую, скрушно хитав головою і сумно промовляв: «Не знаю, куди ми йдемо, до чого прийдемо, чим то все закінчиться…Все зруйнували, розікрали і кажуть, що будують державу…».
Я звик довіряти його судженням, оскільки не раз мав нагоду переконатися, наскільки мудрою людиною він був. І жодного разу за всі роки не почув від нього бодай слова неправди. Тоді… Що ж ми все-таки будуємо? Для кого? Хто «головний виконроб»? Куди йдемо? Хто нас веде? Мойсей чи провідник у безодню?
Ігор Дуда