Недільний ринок шумів і вирував. Наштовхавшись по ньому й пообтиравши своїми плечима плечі інших відвідувачів, я рушив до виходу, де розташувалася торгівля різною чотириногою та пернатою живністю. Чого тут тільки не побачиш: пси різних порід, коти, морські свинки … І кожне на власний лад висловлює свої емоції.
Я глянув у той бік, куди сил рвалася собака, і мені все стало зрозумілим. Власник чорної легківки саме відкрив двері і прилаштовував на сидінні кошик з цуценям, яке, напевно, щойно купив у господаря дога. Маленьке кумедне створіння крутило на всі боки головою, не розуміючи, що з ним відбувається. Декілька його братів і сестер вовтузилися у невеличкому манежі поряд з деревом, але матері зараз було не до них. Вона відчувала, що той, в машині, через мить зникне з її життя назавжди, і розпачу її не було меж. Вона не чула заспокійливих слів господаря – вона бачила лише темну пащеку дверей, яка поглинула її малюка. Її собачий розум не міг збагнути хитрого світу людських стосунків, на вершину яких возведена її величність вигода. У ту мить уся дресура обсипалася з неї, мов стара штукатурка, а материнський інстинкт постав у весь свій первісний зріст.
Я раптом пригадав повідомлення про знайдених у каналізаційних люках і підвалах немовлят, яких матері покинули на вірну смерть. Згадалися мені й очі дітей у сиротинцях. Не хочу виступати в ролі мораліста, але цікаво , чи відмовилася б від своїх цуценят ота сука дога навіть під загрозою голодної смерті? І чи завжди коректним є порівняння нас, людей, з собаками? Чи не образливо це іноді для останніх? І чи варта людська свідомість, позбавлена сумління, інстинктивної совістливості собаки?
Ігор Дуда