Не далі як вчора довелося стати свідком вельми цікавого й показового діалогу на вулиці. Двоє хлопчаків, один з яких осідлав дуже «наворочений» велосипед, жваво обговорювали… що б ви думали? Напис на блейзері одного з них? Швидкісні якості велосипеда? Кричуще марнотратство футболістів збірної України у матчі з іспанцями? Ні, співрозмовники, які на зріст сягали мені, даруйте, трохи вище пупка, оцінювали… курс гривні щодо євро.
Що ж, все закономірно, подумав я, коли два «фінансисти» побігли-поїхали на чийсь посвист. Діти зараз швидше дорослішають, життя робить їх прагматиками. Вони вже змалку засвоюють, що ніщо не дається задарма і що все має свою ціну. От тільки…цікаво, як учителі у школі вкладатимуть у їхні голови історії про Довбуша, козаків, навколосвітні подорожі та іншу «лірику»? Як взагалі вдається школам (якщо таки вдається) бути осередками віри (що межує з наївністю), надії та райдужних сподівань, коли за їхніми стінами повітря буквальне просякнуте духом комерційного зиску? Наразі ж складається прикре враження, що один-єдиний недбало кинутий на шальки терезів життєвої доцільності банкнот євро рішуче переважає усю нашу історію вкупі з етнографією, поезією та прозою.
Пора, мабуть, закінчувати, бо відчуваю, що починаю сповзати у занудливу дидактику. До речі, чи не вона є дуже суттєвим відштовхуючим фактором для нинішньої молоді?
Ігор Дуда