Настрій в людей у переддень Великодня був, як і годиться, піднесений і урочистий. Багато з них уже встигли освятити паски й інший традиційний вміст своїх кошиків; інші ж щойно простували до церкви, щоб поринути в любий усім з дитинства прапрадідівський ритуал. Атмосфера миру й спокою панувала довкола, і ніщо, здавалося, не могло її порушити.
Коли минув шок від побаченого, я раптом впіймав себе на тому, що думки мої суперечать духу чоловіколюбства, який мав би панувати над людьми в цю пору. Навпаки, мені дуже захотілося, щоб на шляху отого любителя азартних ралі на міських вулицях десь трапився бетонний стовп. І щоб врізався він у нього на максимальній швидкості своєї «тачки». Сам або ж у супроводі собі подібних у салоні. Принаймні, тоді б він не ставив під загрозу життя невинних людей. Скажете, гріховні думки? Можливо. Але бувають ситуації, коли всі заповіді про любов до ближнього вкупі з християнським смиренням вмить відступають на задній план. Це трапляється тоді, коли брутально нівечиться справедливість. Що це, власне, таке – справедливість? Це коли кожному воздається за його діяннями. Одним із фундаментальних блоків цій морально-правової категорії є невідворотність кари за вчинене зло. «Крутелик» на іномарці саме тому й влаштував перегони, поставивши під загрозу здоров’я і життя багатьох людей, що був певен: йому за це нічого не буде. Кари небесної він навряд чи боїться, а з установами, які стежать за дотриманням законів на грішній землі, якось навчився давати собі раду. Наприклад, полюбовно домовлятися. Такі, на жаль, сьогоднішні реалії: органи правопорядку – неефективні, через що усіляка мерзота виповзає назовні і встановлює свої «понятія»; громадськість, назагал, зневірена, пасивна і здебільшого керується принципом «Моя хата скраю». Або ж – «Кожен вмирає поодинці». Отак і приречені ми залишатися віч-на-віч зі злом, яке глузливо гигоче і плює нам в обличчя. Лише перехрестимося нишком, мовляв, слава Богу, пронесло… Сьогодні, може, й пронесло, а завтра?
Коли я бачу, як до сусіднього дитсадка матері зранку приводять своїх малят і щось ласкаво говорять їм на прощання, у мою голову закрадається ідіотська думка: а якщо раптом увечері вони повертатимуться додому через перехід, на якому саме у той момент заманеться проїхати «з вітерцем» позбавленому будь-яких моральних гальм власнику якогось ВMW чи «Мерса»? Втім, це не єдине моє почуття. Разом з ним комфортно співіснує і глуха ненависть до тих, хто відкрив шлюзи так званої «свободи», яка в наших умовах обернулася нечуваним хаосом і беззаконням. Адже починати треба було не з освячення принципу «Можна все!», а з твердого засвоєння того, чого не можна:
– Не можна повсякденно й повсюдно принижувати людську гідність;
– Не можна ставитися до свого народу як до бидла;
– Не можна зводити до копійчаної вартості людське життя.
А ви кажете: смирення, прощення…
Ігор Дуда