Безумовно, «ноги» цього явища ростуть із совдепівських часів, номенклатурної ієрархії та пов’язаних з нею привілеїв. Тоді дрібненький гвинтик, зазвичай, не міг і писнути; сидів тихенько, як миша під мітлою і лише малював у своїй уяві рожеві картини того, як колись він зможе керувати і наказувати. А ще серед тодішнього бидла вважалося ледь не ганьбою носити, споживати чи просто користуватися тим, що було у широкому вжитку і доступне всім. Хворобливий гонор бидла вимагав вирізнятися серед сірої маси: отоварюватися у спецмагазинах, поправляти своє дорогоцінне здоров’я у спецлікарнях, відпочивати у спецсанаторіях. Загнане у підсвідомість відчуття власної нікчемності дивовижним чином ручкалося з непомірною пихатістю. А от в умовах нехай відносної, та все ж свободи, змішування на соціально-психологічній палітрі цих двох якостей дало живописний портрет новітнього бидляка з повадками сноба. Нинішнє панування таких типів на шкоду більшості суспільства – зайве свідчення на користь того, що жити в епоху перемін дуже незатишно. Можна бути певним, що, дорвавшись завдяки нахабству, принципу «рука руку миє» і відсутності ефективних соціальних фільтрів до якоїсь значущої посади, отаке сотворіння стане чудовим поживним середовищем для корупції, кумівства та іншої подібної зарази, а також – надійним гальмом для усього, що могло б поставити під загрозу його становище. Ще Сенека підмітив, що колишній раб не прагне волі – він хоче мати власних рабів. Він – продукт і дитя свого часу, і надій на те, що щось здатне змінити його нинішні життєві установки, немає. Принаймні, його самозадоволена фізіономія свідчить, що теперішній status quo його цілком влаштовує.
Ігор Дуда