Іноді, буває, вб’єш щось собі в голову або візьмеш близько до серця, і ніяк не можеш позбутися неприємної думки чи болісного спогаду…
Поміж сусідських дітей, яких Мушка щоранку проводжала до школи, чути розмови про те, що її чи то впіймали, чи вбили якісь «догхантери» чи «докмандери», які люто винищують бродячих псів. Мушка, хоч і була «прописана» у нашому дворі, формально теж підпадала під цю категорію. Саме її й вибрав людський закон, майстерно описаний ще Джеком Лондоном, щоб продемонструвати свої силу і волю.
Розумом я усвідомлюю, що проблему бездомних собак у місті треба якось розв’язувати, хоча кусають людей не лише вони. Розумом я, можливо, й виправдовую доцільність жорстких заходів. Але відчуття жалю за довірливим, позбавленим лукавства створінням, ніяк не хоче уживатися з доводами доцільності. Ці дві лінії навряд чи в мені перетнуться. Я, звичайно, усвідомлюю всю суб’єктивність і, може, деяке безглуздя цих своїх почуттів, адже для мешканців сусідніх будинків зникнення Мушки – абсолютно незначуща подія.
Мене ж вона діймає вже кілька днів поспіль, ніби хтось необережно провів чимось гострим по делікатній оболонці душі. Ось і цього вечора, підходячи до будинку, я знову майже фізично відчув якусь сумовиту порожнечу. Якесь порожнє місце, що його раніше займала невеличка дружелюбна чотиринога істота. Ця порожнеча знову незбагненним глухим болем відгукнулася всередині мене. Я не просто констатую цю порожнечу – я усім єством відчуваю її.
Можливо, завтра мені вже полегшає…
Ігор Дуда