Наркодиспансер – далеко не найвеселіше місце на світі. Знайомий, якого я прийшов відвідати, саме подався отримати свою щоденну порцію уколів, я ж, очікуючи на нього, неуважливо роздивляюся палату.
– Слухай, а якби я зараз «заложив» тебе, – кажу і відразу ж усвідомлюю, що це не найвдаліший жарт у моєму житті.
– Ти що!?, – з подивом і обуренням дивиться на мене хлопець., – ти знаєш, з яким трудом я дістав цю дозу!? Та я б тоді зробив твою голову квадратною!
Ходити з квадратною головою не дуже хочеться,тож змінюю тему на безпечнішу.
– І де ж ти береш щодня гроші на дозу? – запитую.
– Як де? Іду, бачу – йде пацан чи «тьолка» з молільником, хапаю – і в прохідний двір. Але тепер все. Треба з цим зав’язувати.
Попри роки в «системі», Саша не справляє враження закінченого дегенерата. У нього своєрідне почуття гумору та й решта рис, властивих нормальним людям. От тільки…нормальні люди не шукають по півгодини вену в паху.
– Побачиш, я «зав’яжу», – запевняє мене Саша, ніби це має для мене якесь особливе значення, – піду на комп’ютерні курси, а потім, може, і свою фірму відкрию. «Дай Боже, щоб теля вовка з їло», – кажу про себе, подумки бажаючи йому успіху. З процедурної повертається мій знайомий, розтираючи сколоту сідницю. Ми виходимо з ним у коридор. Біля дверей палати озираюся. Саша ретельно промацує подушку, шукаючи, де сховав шприц.
Ігор Дуда