Жіноча чарівність нерідко буває оманливою, але коли восени минулого року ЗМІ повідомили про конфлікт між тодішньою очільницею Одеської митниці Юлією Марушевькою і головою Державної фіскальної служби (ДФС) Романом Насіровим, я, не надто вникаючи в суть справи, підсвідомо записав себе у прихильники юної дами з променистими очима і відчув таку ж підсвідому антипатію до високопосадовця, котрий, за словами пасіонарної Юлії, «за реформи і проведені результати оголошував догани».
Грім (чи його імітація) вдарив 2 березня. НАБУ затримало Насірова у справі «Укргазвидобування», а конкретно – за сприяння незаконним оборудкам небезвідомого шанувальника коней і красивих панянок без комплексів О.Онищенка. Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП), яка оперативно підключилася до справи, заявила, що «Насіров самостійно прийняв незаконні рішення про розстрочення грошових зобов’язань підприємств, які не мали на це законних підстав та не надали належних документів. Ці рішення були прийняті ним з порушенням визначеної законом процедури, а саме за відсутності належного обгрунтування та законних підстав, що спричинило шкоду державі на суму близько 2 млрд. гривень».
Втім, як відомо, скоро мовиться лише казка. Або ж, як висловлювався інший «великий комбінатор», кішки народжуються. З свідчать доволі численні прецеденти, в такі драматичні періоди у підозрюваних катастрофічно погіршується стан здоров’я. Це, зрештою, можна було б сприймати з розумінням, якби не…дивовижне одужання одразу ж після того, як юридична загроза зникає або ж віддаляється на невизначений час. Не маючи, як той же О.Онищенко, «бронежилета» у вигляді депутатської недоторканності, Р. Насіров, схоже, вдався саме до такого апробованого способу самозахисту. І ось уже детективи НАБУ чекають дозволу лікарів на транспортування підозрюваного в лікарню, де є можливість проведення відеоконференції з судом; ось уже ноші з ним вантажать у медичну карету; плаче зовні щирими слізьми дружина (чомусь згадується жегловське «Наивный ты человек, Шарапов, ну какая жена своему мужу алиби не создаст?»…
Дехто зі схильних до гучних заяв і гнівних промов депутатів раптом став обережним та поміркованим і без надмірного пафосу закликає «не рубати «з плеча», зважено підійти до цієї справи». І це – теж певна симптоматика, ознака давніх симпатій чи зв’язків, які в нас куди сильніші за закон.
Що буде далі? Лейтмотивом відповідей людей на вулицях є прагнення справедливості вкупі з недовірою до українського правосуддя («Нічого з того не буде… як з гуски вода… вийде «білий і пухнастий»). Від людей важко очікувати чогось іншого – надто багато вони бачили прикладів уникнення винними, здавалося б, цілком заслуженого покарання. А що чекати від рідної влади? Невже перед нею нарешті постало питання руба: або належно (і в науку іншим) карати «своїх» людей, або Європа ще довго дивитиметься на нас як на вихідців з території, де лютує проказа? Але ж….ну як їх таких близьких, майже рідних, все розуміючих, словом «своих в доску» та й карати? А раптом завтра опинишся на їх місці? Б-р-р-р, аж мороз попід шкірою. Але ж та Європа, трясця її матері…Не довіряє, крутить носом, киває на рейтинги рівня корупції Transparency International, де ми о-о-он там, поряд з Камеруном і Нігерією і Новою Гвінеєю (тією, що Папуа). Хоч не хоч – доводиться приносити когось в жертву. Нічого – потім порахуємося…
Ігор Дуда