Нещодавнє масове відзначення в Росії дня народження В. Путіна змусило згадати про одну сумнозвісну радянську і пострадянську традицію.
Потім увесь цей ідіотизм на якийсь час зник. Так, принаймні, здавалося. Борис Єльцин, із його диригуванням військовим оркестром у Берліні, виспівуванням там же «Калінки», справлянням малої потреби під колесом літака, лоскотанням секретарок та іншими п’яними витівками здебільшого викликав лише іронічні посмішки; над Леонідом Кравчуком тяжіло зовсім недоречне в нових умовах компартійне минуле, та й правив він недовго… Отож явище під назвою «культ особи» звило собі райське гніздо у колишніх середньоазіатських республіках у особах усіляких туркмен-баши. Аж раптом у 1999 р. в період президентської кампанії почали масово з’являтися публікації про «мудрого державника Л. Кучму», який і ветеранам допомагав, і про діток дбав, і паростки нових ринкових відносин дбайливо випещував… Ще й на гітарі хвацько бринькав. А з якою холуйською запопадливістю зустрічали вірнопіддані Леоніда Даниловича під час його поїздок, в тому числі й у «патріотичний і волелюбний Тернопіль», як вправлялися у його восхвалянні місцеві лакузи, як намагалися залізти без мила в те місце, куди зазвичай заглядають лише проктологи… І як потім усі дружно забули про нього і переключилися на заупадання перед іншими «сильними світу цього».
Але природа не терпить порожнечі. Довший час без створення культику чергового вождя починає викликати у нас дискомфорт. Незадовго до Євромайдану стали з’являтися перші ознаки, нехай поки що і помірних, спроб створення нового культу. В одній з політичних телепрограм представник Президента у парламенті Юрій Мірошниченко заявив, що «нарешті в Україні з’явився лідер загальнонаціонального масштабу». Вгадайте з двох разів, хто? Правильно. Можете уявити, до яких величин розрісся б отой «масштаб», якби доля дарувала «проффесору» шанс провести президентську кампанію в 2015 році? Страшно й подумати… Нині ж цей «лідер» вже, мабуть, отямився після майданного переляку і радий тому, що його прихистила сусідня країна. Чомусь – разом із награбованими і вкраденими у народу мільярдами. Або ж, можливо, саме завдяки тому. Отямився і спостерігає, як на його новій «родінє» поступово і неухильно формується культ її нинішнього президента. Тут тобі і розчулені співи діток («С днем рожденья, президент Путин!»), і пісенні славослів’я цілком дорослих дядечкок і тітоньок, і зразки портретного живопису, і спеціально випущені з цієї нагоди футболки з впізнаваним портретом, і панегірики доморощених борзописців «во славу» невтомного борця з корупцією і усім тим, що загрожує «руському миру», і стотисячний марш підтримки у Чечні, організований і очолений вірним намісником Кадировим… Мова, зважте, йде навіть не про ювілейну дату, а про 62-річчя чинного російського гаранта. Так що проти історичної генетики не попреш: наші північні сусіди таки відчувають внутрішню потребу періодично створювати новий культ. Мине час – і вони кинуться його героїчно розвінчувати. Але це станеться не раніше, ніж зазомбована і одурманена «водочкой» Росія прийде до тями і схопиться за голову.
Ігор Дуда