“А щоб тебе!”, – верескливий вигук жінки, яка стояла поряд зі мною на зупинці біля ПК “Березіль”, різко вивів зі стану задуми. Верескнути їй справді було від чого: авто, що промчало дорогою на швидкості явно вищій за дозволені 50 км/год, щедро обдало її брудною водою з баюри. Тим, котрі стояли трохи далі від проїжджої частини, теж перепали краплини від того “частування”. І, судячи з їхнього невдоволеного буркотіння, вони були від цього не в захваті.

Те, що культура багатьох водіїв на наших автошляхах і міських вулицях перебуває на печерному рівні, є загальновідомим фактом, і розмови про неї (точніше – її повну відсутність) вже набили оскомину. Цікавіше в даному випадку інше: навесні цю ділянку вулиці вже звично ремонтували – як ведеться, з належною рекламою, висвітленням у ЗМІ. І з детальним описом усіх переваг, які забезпечує самоврядування. Минуло півроку – і стало очевидним, що наступної весни кампанія з ремонту розгорнеться знову. Я не фахівець в галузі ремонту доріг, та все ж, так би мовити, на хлопський розум видається, що раціональніше було б відремонтувати дорогу раз, але – капітально і надовго, аніж щороку створювати короткочасну ілюзію оновлення і покращання. Але якщо робиться саме так, як робиться, то це означає, мабуть, що комусь потрібно, щоб так робилося. Кому і чому? Тут варто навести думку мого знайомого, котрий часто буває в Польщі й одразу ж по переїзді кордону щоразу відзначає разючу відмінність у стані автошляхів “там” і “тут”. На жаль, явно не на користь “тут”. У нього є єдине пояснення цьому факту: “там не крадуть, а у нас крадуть”. І є у нього (та й, думаю, в багатьох наших співгромадян) чітке усвідомлення прямої залежності між ямами та баюрами на дорозі і набитою кишенею якогось містечкового князька. І чомусь сумнівно, що таких виправлять самоврядування і децентралізація – радше навпаки, вони дадуть їм можливість  “рулити” так, як заманеться…

З цією невеселою думкою ступаю до тролейбуса, що зупинився і одразу ж дякую долі, що мені лише 60 років, а не 80 – тротуар на зупинці такий, що з нього зручніше стрибнути, ніж зійти. Тут уже згадуєш “незлим, тихим словом” не  розкрадання, а часто повторювану тезу про увагу до проблем громади. А перед самою підніжкою нога зрадливо потрапляє в зимовий наслідок ударного весняного “ямкового” ремонту. “А щоб вас…”, – промовляю подумки – вдаватися до згаданого вище жіночого вереску не дозволяє вік.

Ігор Дуда