Тема ця, справді, вже настільки приїлася, що зайве звертання до неї може видатися чимось на кшталт нав’язливої ідеї, та все ж доводиться – зрушень у розв’язанні проблеми не спостерігається жодних.

Можна розлого просторікувати про те, якою дорогою ціною Україна торує шлях до європейської, суверенної й ще якоїсь там держави;

Можна глибокодумно розмірковувати над тим, яким буде курс нового президента: спрямованим н а Схід чи на Захід;

Можна довго і нудно говорити про переваги місцевого самоврядуванню і ту манну небесну, якою обсипає голови щасливих містян децентралізація.

Коли ж ви в ролі одного з тих ощасливлених децентралізацією обивателів спробуєте погожого весняного ранку пробігтися чи просто пройтися алеєю парку “Топільче”, то майже неодмінно наткнетеся на песика розміром так з невеличке телятко, який біжить без повідка (про намордник навіть мови немає) і на його власника, що безтурботно чимчикує на декілька метрів позаду. Саме в такий момент багатьом, думаю, захочеться не децентралізованої демократії, а суворої диктатури із дотриманням до найменших дрібниць встановлених  законів і правил.  За ними начебто мали б стежити в нас поліцейські, та ще й на велосипедах, але мені особисто досі не доводилося бачити жодного: ні пішого, ні на “ровері”. Отож коли опиняєшся поряд з псюрою, що дивиться на тебе похмурим поглядом і ніби роздумує, хапнути тебе за зубами за штани чи ні, неминуче доходиш висновку, що порятунок потопаючих у  нас і далі залишається справою самих потопаючих

– Шановний, ти взяв би свого пса на поводок, – звертаюся до власника чотириногого, у якого той поводок знаходиться саме там, де має бути – тобто перекинутим через плече.

– А чо? Він нікого не чіпає, не бійся, – чую вже звичну відповідь у супроводі дурнувато-здивованого погляду.

Від нього трохи розбирає злість, тому моя наступна репліка не надто поштива:

– Та хочу вірити, що в нього трохи більше мозку, ніж в тебе, але звідки мені знати, чи вчепить він чи не вчепить?

На цьому діалог завершується. Позаду чую бурчання: “Мозги… сам собі… мозги”. Метрів за 30 озираюся. Пес біжить, як і раніше, а його власник з повідком через плече, задерши голову, вишукує очима дятла, який вистукує по дереву. Мої доводи на нього не подіяли аніскільки, а дієвих засобів з боку влади, у якої, очевидно, вся енергія йде на вихваляння переваг самоврядування і децентралізації, не відчувається зовсім.

Що ж, буду втішатися хоча б цими перевагами. Коли після зустрічі з далеко не карликовим псюрою штани залишаються цілими, про них думається якось веселіше…

Ігор Дуда