Попри застереження святого письма “не обирати собі кумирів, крім…”, кожен з нас в житті має якийсь зразок, ідеал, до якого хоче дотягнутися.

Ідеал, звичайно, тому й ідеал, що недосяжний, але слугує своєрідною планкою, через яку хочеться перестрибнути. Цьому заважають чимало факторів, зокрема, лінощі й апатія. Плюс – усвідомлення “хирлявості” наших соціальних ліфтів, за яких шлях нагору доступний лише для одиниць. Точніше, вони допомагають виправдати оті самі власні лінощі та апатію…

Один з моїх улюблених публіцистів – витончений інтелектуал і, здається, неабиякий естет Юрій Макаров (судячи з його постійного виразу легкої нудьги, ледь прихованої гидливості чи легенького зубного болю). Читати його – водночас і приємна релаксація, і, буває, досить напружена робота для власного мозку. Він – вже точно не для одноклітинних організмів на зразок мого “кишенькового” кореспондента Саші Креста, яке має властивість раптово перетворюватися на “Люсю” і успішно плутає скептицизм з іронією (хоча варто відзначити, що воно поступово еволюціонує від задавненого комплексу рогоносця  до праведного гніву “щирого патріота” – це вам не будь що!). Стиль Макарова ніби промовляє: “Я пишу для певного обраного кола. Якщо хочете потрапити до нього – підтягуйтеся. Якщо ні – то вибачайте. Pardon. Excuse me.”  Підтягнутися до рівня  столичного метра журналістики вдається не завжди, але читаю його регулярно. І навіть вступаю в заочну дискусію. Востаннє, пригадую бачив його (з уже згаданим виразом обличчя) на зібранні з нагоди Дня Героїв Крут, на якому Петро Порошенко оголосив про те, що йде на наступний термін. Побачив – і одразу ж освіжив у пам’яті написане ним: ” Значна частина українців ненавидить президента щиро й самовіддано. Якою мірою причиною цього є ворожа пропаганда, а якою його реальні гріхи — окрема тема. Жоден томос, безвіз, парад не здатні перебити в очах народних мас негатив від долара по 28, а кубометра по 11, а надто від безкарних діловарів-схемотехніків. І почасти це справедливо. Фактор «любих друзів 2.0» висить над лідером нації постійно й наочно, як нахабний Porsche Cayenne поперек тротуару, але без них він не впровадив би жодного рішення…”.

Даруйте, але, як на мене, все згадане – фактично вирок потугам чинного Президента. Тому що ота “значна частина українців”, обираючи його 5 років тому, сподівалася на людське щоденне життя, на приборкання апетитів отих самих “любих друзів” (ось як можна огорнути різко негативною оболонкою хороші й добрі, загалом, слова…). Тобто, на встановлення справедливості, яка, здається, вже й забула, коли ступала ногою на територію під назвою “Україна”. Гаразд – Томос (літня сусідка не натішиться ним, хоча майже щодня бідкається на життя). Гаразд – безвіз (молоді родичі дружини справді в захваті від нього). Але ж вони – лише невеличка частинка народу, в середовищі якого зараз домінує зневіра, апатія вкупі з досадою – ну, коли вже заживемо по-людськи? Тому, мабуть, доречніше навести ще один витяг з роздумів Ю. Макарова: “Революція — це передусім грабунок. Потім репресії. Потім збагачення тих, хто перехопив владу. Потім боротьба між собою. Нічого ані доброго, ані раціонального тут не знайдеш”.

Тоді… навіщо ж ходити на зібрання одного з учасників отої революції? Та ще й зрідка плескати в долоні – нехай і з тим же виразом легкої нудьги чи легенького зубного болю…

Ігор Дуда