Майже на кожному телеканалі зараз звучить в різних варіаціях запитання, чи варто очікувати загострення на сході України – аж до початку бойових дій з Росією.

Ешелони з озброєнням і технікою, що прямують до нашого, доволі умовного кордону, здатні справити враження і змусити думати: а що буде, якщо справді посунуть? Втім, багато хто з політиків і політтехнологів вважає, що це – типова російська “показуха”, брязкання зброєю  для нагадування про себе  Заходу і випробування нас на витримку – “а вдруг “хохлы” ударят первыми, и тогда уж мы…”.

За властивої північно-східним “братам” нахрапистості й багатого історичного досвіду у влаштуванні різних провокацій зовсім неважко припустити, що садонути по російсько-лугандонівських позиціях, за потреби, можуть зовсім не “хохлы”, а спеціально підготовлені й проінструктовані “свои ребята” – як це було на кордоні СРСР та Фінляндії в листопаді 1939 р. Справді, чому б не скористатися “славным боевым опытом дедов и прадедов”? Все ж, напевно, мають рацію ті, котрі вважають, що далі “демонстрації м’язів” Росія нині не піде. По-перше, як слушно зазначають (англійською) деякі аналітики, “barking dogs seldom bite” (собаки, які гавкають, рідко кусають) – пересування російських колон має на меті те саме, що практикують вуркагани на зонах, тобто  залякати і змусити стати згідливим і податливим. При анексії Криму, пригадується, обійшлося без таких прелюдій. Більш цікавим, коли вже згадався Крим, є питання: а на що і на кого може опертися Україна в разі не зовсім неймовірного (“умом Россию не понять”) загострення на Донбасі? У 2014 р., коли “зелені чоловічки” вже хазяйнували на Таврійському півострові, ми наче діти, яких скривдив хуліганистий підліток у дворі, плекали наївні мрії – ось, мовляв, американський крейсер зайшов у Чорне море – зараз він покаже Путіну і його войовничим адміралам! А скоро (зовсім скоро!) американські “зелені берети” разом з британськими SAS висадяться в Криму й навчать нахабних понад усяку міру росіян, як слід поважати територіальну цілісність суверенної держави!

Нічого й близько схожого тоді не сталося. Але варто було президенту Дж. Байдену нещодавно кивнути у відповідь на запитання, чи вважає він Путіна вбивцею, як знову в політичних програмах на телебаченні зазвучали  мотиви  семирічної давнини: “Америка на нашому боці! Вона не дасть нас скривдити! Он знову американські кораблі в Чорному морі! Разом із Заходом ми врешті-решт заженемо російського ведмедя в якийсь сибірський барліг!”.

Хотілося б, і навіть дуже, враховуючи нахабство і безсоромність російського “шатуна”, щоб йому зацідили в пащеку чимось достатньо потужним – щоб запам’яталося надовго а головне – відбило бажання лізти куди заманеться. Питання в тім, хто це зробить. Нині на передньому фронті протистояння йому – і географічно, і політично – саме Україна.  “Джевеліни”, які нам чи то подарувала, чи продала за зниженою ціною Америка, хочеться сподіватися, зберігаються на складах і в разі потреби, напевно, здатні знищити сотню російських танків. Це добре, але ми, напевно, сподіваємося (в рамках усіляких нормандських і будапештських угод) на більше. Більше ж поки що обмежене “великою стурбованістю” і “сильним занепокоєнням”. Ну, і звісно, санкціями, які, хочеться сподіватися, в перспективі дадуться взнаки.

А на Донбасі тим часом продовжують стріляти й лунати вибухи. І в українські родини майже щодня приходять трагічні звістки про загиблих. І, що найгірше, до цього вже звиклося – ага, ще когось вбив снайпер чи хтось підірвався на міні… ну, що вдієш – он скільки гине на автошляхах, та й коронавірус  он щодня який “врожай” життів збирає… І просвіту не видно. То що, маємо отой самий “заморожений” конфлікт, про можливість якого попереджали давно?

Можливо. Але й до нього звикають – он звикли ж щодня дізнаватися про сотні смертей від COVID-19. Дізнаватися – і далі порушувати найелементарніші правила. Мабуть, свідомість наша теж якась “заморожена”. А у багатьох, судячи з безпеки на автошляхах і стану правопорядку в країні – просто “відморожена”.