Олександр Зайцев: За яку Європу?

Чого протягом кількох років не могли домогтися Яценюк, Кличко і Тягнибок, за один день зробили Янукович з Азаровим. Влада своїми незграбними діями на шляху спершу помпезно проголошеної, а потім проваленої євроінтеграції таки зуміла пробудити маси від кількарічної апатії й вивести їх на майдани. Усіх об’єднав порив «Хочемо до Європи!».

Сьогодні європейський міф став головним консолідаційним міфом України. Коли кажу «міф», маю на увазі не фантазії чи ілюзії, а наратив, який сприяє формуванню ідеалізованого образу певної спільноти, пояснює і легітимізує її існування, спонукає її членів до солідарних дій. У цьому випадку йдеться про формування образу української нації як питомо європейської і про мобілізацію українців на спільні дії з кінцевою метою інтеграції до європейської спільноти.

Проте міф, хоч не завжди спотворює реальність, але завжди її спрощує, схематизує і зводить до бінарної опозиції Світла і Пітьми. Світло – Європа, Пітьма – все, що на схід від неї. Ex Occidente lux – всупереч давній мудрості переконані сучасні євроінтегратори, і почасти мають рацію. Важливо, однак, не бути засліпленими «світлом із Заходу» і не втрачати здатності бачити відтінки. А придивившись до відтінків, побачимо, що у проєвропейському таборі насправді немає єдності. Для нас усіх Європа – це мрія про краще і заможніше життя, але на цьому спільне бачення і закінчується. Бо для одних Європа – це демократія, гуманізм, толерантність та ліберальні (в широкому сенсі) цінності. Для інших – це сила, вищість над рештою світу і здатність диктувати свою волю слабшим.

Що європейський вибір і в Галичині уявляють дуже по-різному, бачимо в різноманітних акціях, які відбуваються у Львова кілька днів поспіль. Тільки-но пролунали перші заклики до боротьби за європейський вибір, а вже на вулицях Львова з’явилися дивні молодики в масках, які вигукували «Одна раса!» і «Зіґ хайль!». Їхнє ідеологічне підґрунтя розкриває Олег Гринчук – це ідейні побратими сучасних європейських праворадикалів. Аякже, вони теж «стовідсоткові європейці», адже і їхній духовний батько – фюрер Третього Райху – позиціонував себе як захисника «арійської» Європи від азійсько-жидівсько-більшовицьких орд.

Ще один «євроінтегратор» – Юрій Михальчишин – «відзначився» на вічі, скликаному львівськими студентами 24 листопада. Студенти просили політиків не виходити на сцену. Вони мали підстави для цього – політики всіх мастей достатньо дискредитували себе в очах молоді своєю безпринципністю і лицемірством. Проте Михальчишина це не зупинило – він таки захопив мікрофон і на завершення свого «р-р-революційного» спічу не знайшов нічого кращого, як обізвати організаторів віча «сопляками, які намагаються зробити революцію». Цікаво, що видатний український націоналіст навіть не спромігся застосувати до супротивників питомо українську лайку, удавшись до русизму «сопляки».

Я мав сумнівне задоволення спостерігати цю словесну шарпанину, яка ледь не переросла в рукоприкладство, оскільки помічники народного депутата блокували вхід на сцену. Думаю, річ не лише в особистій неприязні студентських ватажків і відомого «свободівця», а в різних цінностях, які вони сповідують. Я знаю декого з організаторів студентських акцій (маю приємність бути їхнім викладачем). Це молоді люди, для яких Європа – це, насамперед, свобода (без лапок), повага до особистої гідності і до культурної та політичної різноманітності. А що таке Європа для Михальчишина? Про це довідуємось із статей «товариша Нахтіґаля» на сайті «Ватра: націонал-революційний часопис». Тут знаходимо перелік кумирів сучасних праворадикалів, серед яких – фашисти, «консервативні революціонери» та інші ультранаціоналісти, ба навіть «герої» дивізій СС та «Гітлерюґенду» – за словами Нахтіґаля-Михальчишина, «найідеалістичніша молодь Європи за всю історію Старого Світу». Естетичні смаки автора відображають не лише світлини хлопців у есесівських уніформах, а й репродукція скульптури Гітлерового улюбленця Арно Брекера – чолов’яги з горою м’язів і тупуватим «арійським» поглядом. Увесь цей словесний і візуальний антураж вкупі з тевтонським «вовчим гаком» (він же – символ «Ідеї Нації») покликаний символізувати ту Європу, до якої прагнуть наші ультранаціоналісти – ту саму, яку хотіла збудувати «найідеалістичніша» націонал-соціалістична молодь.

Михальчишин недарма кілька років вивчав методи фашистської і нацистської пропаганди й навіть успішно захистив дисертацію з цієї теми. Застосовані в потрібному місці і в потрібний час, ці методи справді можуть винести «вождя» на вершину протестної хвилі. Однак зараз інший час, і народний депутат явно переоцінює свою популярність, вважаючи, що може безкарно обзивати «сопляками» студентів – між іншим, теж ідеалістів, але зовсім іншого ґатунку, ніж ті, яким поклоняються наші «націонал-революціонери».

Немає нічого нового під місяцем. Як відомо, одним із «батьків-фундаторів» сучасної Європи був Арістид Бріан – французький соціаліст і багаторазовий прем’єр-міністр Франції, який ще 1929 року запропонував Лізі Націй проект Федеративної Європи, що, фактично, передбачив засади сучасного Євросоюзу. На противагу Бріанові, свої проекти «євроінтеграції» висунули й почали енергійно втілювати італійські фашисти, німецькі націонал-соціалісти та їхні однодумці у всіх європейських країнах. Рівно 80 років тому духовний предтеча наших ультранаціоналістів – Дмитро Донцов – писав про нову фашистську Європу:

Нема двох думок, що ми мусимо стати по стороні отої нової Европи – не брехливої Паневропи Бріана, не так званої демократичної Европи, лише тої, яка нарешті знайшла себе, свої традиції і зважилася затримати залізною рукою облудний похід гнилого месіянства зі Сходу. Коли станемо проти цеї Европи – опинимося в товаристві: Росії, 2-го і 3-го Інтернаціоналу і міжнароднього жидівства. З цим товариством нам рішучо не по дорозі.

Відповідно, й нам рішучо не по дорозі з тими, хто й сьогодні хоче бачити в об’єднаній Європі оплот не свободи і демократії, а расової чистоти і цивілізаційної вищості.

Утім, я зовсім не хочу кинути тінь на націоналістичне крило опозиції, яке, на щастя, складається не з самих лише «ультрареволюційних» крикунів. Зараз не час сперечатися, хто «сопляки», а хто – «істинні революціонери». У боротьбі за європейський вибір повинні об’єднатися всі справжні патріоти – від соціалістів до націоналістів. Важливо лише чітко усвідомлювати, до якої Європи всі ми прагнемо. Не до «нової Європи» радикалів усіх мастей, а до тієї Європи, будівництво якої почалося на руїнах Третього Райху як його радикальне заперечення, продовжилося з крахом радянської імперії і успішно триває донині.

Найбільша проблема, однак, у тому, як нам долучитися до цього успішного проекту. Як це не прикро, але мусимо запитати себе: а чи не був цей проект успішним саме тому, що досі розвивався без нас? Один з найпослідовніших прихильників європейського вибору України, Микола Рябчук, колись написав:

Мені, безумовно, шкода цього пластилінового народу, з якого зграя авантюристів, що захопила владу ще в жовтні 1917-го, ліпить і досі собі на догоду потішні фігурки…, але мені ще більше було б шкода європейців – з усіма їхніми комплексами, забобонами і проблемами – коли б вони раптом наважилися впустити до свого ЄС цю всю нереформовану біомасу з її рабською покірністю і хитруватістю, байдужістю і брехливістю, злодійкуватістю й лінощами, неохайністю і пияцтвом, а головне – з її кримінальними «елітами», корумпованим держапаратом, цензурованими мас-медіями, кишеньковими суддями та з її загальною шизофренічною невизначеністю – політичною, цивілізаційною, національно-культурною.

Ці гіркі, але правдиві слова написано в серпні 2004 року. Чи змінилися ми відтоді? «Помаранчева революція», здавалося, спростувала песимізм Рябчука. «Нереформована біомаса» несподівано продемонструвала твердий хребет і громадянську зрілість, гідну європейської нації. Однак цього пориву вистачило ненадовго, і сьогодні членство України в ЄС виглядає так само недосяжним, як і десять років тому.

Сьогодні маємо ще один шанс, можливо, останній. Щоб його реалізувати, необхідно не лише прогнати геть нинішню владу, хоч без цього про євроінтеграцію годі й мріяти. Але це не головне і не найважче. Треба, по-перше, чітко уявляти, за яку Європу ми боремося, по-друге, ясно бачити власні вади, які не дають нам до тієї омріяної Європи прийти, а по-третє, рішуче братися ці вади долати – і навколо себе, і в собі. Замість «європейського міфу», яким ми тішили себе двадцять з гаком років і який вже зіграв свою консолідаційну роль, сьогодні потрібен «європейський проект», який, можливо, потребуватиме зусиль цілого покоління – покоління тих самих студентів, які вже нині починають брати ініціативу змін у свої руки.

Олександр Зайцев, ZAXID.NET