Міри визначення величин можуть бути різними. Зайву вагу, від якої хочеться позбутися, вимірюють в кілограмах. Якщо вам у Сінгапурі раптом заманеться сховати всього лише 31 грам кокаїну, ви реально ризикуєте відчути на шиї приємний дотик шнура від зашморгу, до якого вас засудять, незважаючи на всі протести й апеляції світової спільноти (нічого не вдієш – у цьому раю на Землі діє принцип презумпції вини). Настання бажаної події чи пункту призначення вимірюють у роках, місяцях, днях, годинах, хвилинах, кілометрах…

Величезні годинники на майданах мегаполісів відміряють, скільки секундо-хвилино-годино-днів залишилося до старту чергової Олімпіади чи світового футбольного форуму; ви з надією позираєте на спідометр і вказівні знаки в очікуванні закінчення втомливої поїздки…

Втім, людська уява може підказати й інші одиниці виміру. Коли щодня бачиш, як у тому чи іншому місці України ховають загиблих у війні на сході, а вигляд траурного вбрання і трун став незмінним атрибутом випусків новин, мимоволі починаєш думати, скільки ж іще отих домовин стануть для когось останнім притулком, перш ніж припиниться кровопролиття? Хоча й ловиш себе на думці, що до такого стану речей починаєш потроху звикати, і повідомлення про чергові жертви уже сприймаєш без особливих емоцій. Зрештою,  на війні смерть – цілком буденне явище. Ти розмовляєш з товаришем, а за мить його прошиває куля чи осколок, і ти бачиш лише застиглий погляд. Війна є війна. Вона повністю знецінює людське життя. Смерть стає неперсоніфікованою – попробуй розгледь вираз жаху в очах або уяви агонію того, в кого стріляєш з гармати на 10-12 кілометрів.  Коли декілька років тому такий собі Ярослав Мазурок влаштував стрілянину з трьома трупами в київському «Каравані», це шокувало країну. А нині, коли ракети з «Градів» і міни розривають на шматки не лише військових, а й зовсім не причетних до бойових дій мирних людей, коли величезні території стали просто непридатними для проживання через очевидні ознаки гуманітарної катастрофи, загибель окремо взятої особи вже не викликає ефекту шоку – одним більше, одним менше… І все ж змиритися, остаточно звикнути до цього, огрубіти душею неможливо, і горе кожної української родини, у яку прийшла страшна звістка, відгукується у серцях співгромадян. Мабуть, не зовсім правильно казати, що горе поділяється. Ні – воно множиться. Множиться на співчуття і співпереживання тих, хто не позбавлений громадянського сумління. «Не питай, по кому подзвін – він і по тобі», – написав колись один великий американець. Горе кожної окремої родини має ставати горем усієї країни. Це – аксіома для нормального, об’єднаного спільною метою суспільства. Це усвідомлюєш, та все ж мимоволі у голову ні-ні  та й закрадеться думка: скільки ще трун до миру?

Ігор Дуда