Він, як і Й.Кобзон, був улюбленцем великої, насильно зібраної з різнорідних кусків країни – СРСР. Та, на відміну від одіозного нині для українців Кобзона, він до свого останнього дня залишився улюбленим Україною. І вірним дружбі з нею.

Серед здебільшого сумних звісток, що мають стосунок до  російської навали, 15 січня знайшлося місце й для ще однієї: в тбіліській лікарні на 85-ому році життя зупинилося серце Вахтанга Кікабідзе. Ще 24 серпня 2021 року, під час параду до Дня Незалежності в Києві, коли Володимир Зеленський нагороджував його орденом, дивитися на нього було трохи боляче – відчувалося, що людина доживає свій вік. Доля подарувала йому ще майже півтора року. Чи страждань, чи підбиття підсумків, чи прощання найближчими людьми – відомо  лише йому…

Соліст ансамблю “Орера”, популярний актор, який органічно виглядав і в колоритних грузинських “Мелодіях Верійського кварталу”, “Не сумуй”, і в ролі вдумливого слідчого в картині “Я слідчий”,  і в комедії дуетом з Євгенієм Леоновим “Зовсім пропащий”. Та найбільше запам’ятався він, безумовно, своїми піснями-роздумами. “Вот и весь разговор”. “Я жизнь не тороплю”, “Ах, как долго”, “Виноградная косточка” – вони та багато інших стали улюбленими для мільйонів людей. У кожного з них, напевно, був “свій”  Кікабідзе. Особисто для мене  увесь він – у пісні “Мои года” – душевній, мудрій, здатній і схвилювати, і змусити замислитися. У герої стрічки “Міміно”, органічно не здатного схитрувати, збрехати навіть тоді,  коли це здається життєво необхідним.  А ще він врізався у пам’ять у одному з епізодів серіалу “ТАРС уповноважений заявити”, в якому зіграв резидента ЦРУ. Розбуджений серед ночі важливим повідомленням, він, давши інструкції своєму агентові, знову вкладається спати, аж раптом йому в голову приходить неприємна здогадка. У виконанні В.Кікабідзе це був чудовий епізод – наче вовк у своєму лігві раптом розплющив очі й вмить мобілізувався до необхідної дії.

Та найголовнішим для нас, українців, є те, що він завжди був нашим щирим другом. Його, м’яко кажучи, антипатія до Росії сформувалася раніше – ще у 2008 р., коли  президент Медвєдєв (а фактично – тодішній прем’єр Путін) “примушували до миру” його Грузію. Того ж року Росія, ніби нічого й не сталося, нагородила його своїм “орденом Дружби”, від якого він відмовився, сказавши, що коли падають ракети, для дружби місця немає. В Росії він відтоді не виступав; Путіна після  нападу на Україну називав “політиком чорної сили” і пророкував, що “навіть його правнукам буде соромно називати його прізвище”. Його мудрі очі свідчили про те, що він, напевно, бачив глибше і дальше, ніж інші люди. А прожиті роки таки були його багатством…