У Президента Володимира Зеленського дуже кваліфіковані спічрайтери. І сам він у свої виступи, відчувається, вкладає і душу, і те, що йому, як мовиться, Бог велів – акторську майстерність (хоча вона не настільки випинається на передній план, щоб затулити собою щирість його промов). І нині, вважаю (як і переважна більшість українців), що глава держави гідно несе важку ношу очільника країни, яка веде виснажливу війну з агресором, що увірвався до нас ніби з якогось абсолютно нелюдського потойбічного світу. Однак коли прочитав фрагмент виступу Президента на нещодавній Мюнхенській безпековій конференції, то виникла думка, що він… переповідає свій доволі “рожевий” сон. Або ж проголошує щось на кшталт відомого в різних попередніх інтерпретаціях “У мене є мрія”. “Глибинної корупції в Україні немає”, – заявив В.Зеленський.

Можна припустити, що у Президента є свої ефективні  навігаційні прилади для вимірювання глибини отого сакрального для нашого етносу явища, але з провінційної дзвіниці така оцінка видається, сказати б, трохи надміру оптимістичною. А слово “сакрального” вжив тому, що здається, в жовтні-листопаді 2021 р. один з наближених до керівника держави людей – очільник “слуг народу” в парламенті Давид Арахамія висловив думку, що “корупція вшита в генетичний код українців”. Серйозна, скажу вам, констатація – коригувати щось на генетичному рівні є далеко не найлегшою на світі справою. Цікаво,  якщо б організувати віртуальну “очну ставку” В.Зеленського і Д.Арахамії й запитати, як сумістити “глибинної корупції в Україні немає” і оту саму корупцію “вшиту в генетичний код” – як би обоє пояснили таку розбіжність в оцінках? Ну, гаразд, слова Арахамії були сказані ще до війни, і вона, клята, мала б нібито чітко розмежувати порядність і ницість, чесність і підлість.

Може, й мала б, але… як вам придбана під час отої самої війни на підставну особу елітна багатомільйонна  нерухомість одним із вірних “слуг народу”? І не десь в тропіках, а в самісінькому, можна сказати, серці стольного Києва – під носом у численних антикорупційних органів, якими не нахвалиться очільник держави (“Є антикорупційна система – одна з найпотужніших в Європі”). І (який жах!) всесильного Офісу Президента. А як вам нашумілі “мутні” історії з продовольчим забезпеченням  армії (!) країни, яка веде війну (!!), що “мали місце бути” в Міністерстві оборони (!!!)? Усе це (і не лише) виплило назовні – чи то через не дуже “тонку” роботу залучених персоналій (у подібному середовищі побутує відомий і не позбавлений цинізму   вислів “Це не просто злочин – це помилка”), чи завдяки нишпоркам-журналістам (загалом, одна з ознак демократичного суспільства), але де гарантія, що справи будуть доведені до передбаченого законом фіналу?

Президент переконаний (принаймні, в публічних виступах) у кінцевому торжестві отого самого закону. “Наше післявоєнне суспільство не пробачить будь-які корупційні кроки, і тому я впевнений: ми це поборемо”, – урочисто проголошує він. Хотілося б вірити, але чомусь вагаюся. Оті вагання і сумніви – наслідок попереднього і не дуже оптимістичного досвіду. Вкотре пригадую, як взимку 2014 р. в розпал Революції гідності, уже після численних жертв на Майдані на дверях ОДА з’явилися невеличкі, в червоних барвах (символ пролитої крові) листівки, в яких містилося застереження потенційним хабарникам: “Якщо ти береш хабар – пам’ятай, що на тебе дивляться очі Небесної сотні” (приблизно такого змісту був тест). Відтоді число загиблих звитяжців обчислюється вже багатьма й багатьма сотнями,  відповідно, значно зросло й число отих символічних пильних очей. А в результаті маємо… маємо один з типових коментарів на сайтах (максимально зберігаю стиль автора): “Такої корупції, як зараз, ще за історію України мабуть не було. Війна – це для них рай. Нема контролю, нема відповідальності. Найвища кара за корупцію –  це звільнення, а зазвичай  –  ротація посад. І найгірше, що йде це з самого верху”.

Не можу віднести себе до числа щирих симпатиків Давида Арахамії, але оте його “корупція вшита в генетичний код” – здається, в самісіньке “яблучко”. Який генний інженер візьметься випороти її звідти – і не для Мюнхенської конференції, а для нас, українців? Без нас самих, звісно, не обійтися, але ж імпульс (і дуже потужний) повинен таки йти згори…