В історії збірної України окремо стоїть один матч, які вболівальники, певен, ніколи не забудуть. Це не був вирішальний поєдинок чемпіонату світу чи Європи (вони, на жаль, поки що проходять без нашої  участі) , однак з точки зору національної футбольної самосвідомості мав величезне значення.

Саме цього дня 20 років тому, 9 жовтня 1999 р. наша команда зустрілася у Москві, на заповненому і далеко не доброзичливо налаштованому стадіоні в Лужниках зі збірною Росії у вирішальному матчі кваліфікації до Євро-2000. У випадку перемоги когось із суперників він посідав перше місце у групі (в підсумку воно дісталося майбутнім чемпіонам континенту – французам). Українців, щоб посісти принаймні друге місце і вийти у плей-офф, влаштовувала нічия; росіянам же була потрібна лише перемога. Відповідною була і їхня психологічна підготовка перед грою, зокрема, виділені великим жирним шрифтом передовиці в спортивних виданнях із явним підтекстом, які обігрували прізвище одного з російських гравців: “Бей, Хохлов, спасай Россию!”. Ще там писалося: “Не пропускай, Филимонов!”, але страж воріт збірної Росії, очевидно, не звернув на нього уваги і, на наше щастя, встругнув таке, що, як говориться у рідному росіянам фольклорі, “ни в казке сказать, ни пером описать”… 

Матч, як і очікувалося, виявився вельми напруженим і проходив, як і можна було передбачити, з деякою перевагою господарів, яких турнірне становище змушувало наполегливо шукати шляхи до воріт Шовковського. Наші трималися стійко, однак на 75 хв. Карпін потужним ударом зі штрафного прошив стінку і ледь не порвав сітку за спиною нашого голкіпера. Збігали останні хвилини; трибуни збуджено гуділи в передчутті тріумфу, а наші, здавалося, атакували вже без особливої надії на успіх. Раптом росіянин Смертін (симптоматичне прізвище?) збив біля лицьової лінії українця Мізіна. Шевченко навісив м’яч у штрафний майданчик суперників і здавалося, що шкіряна куля стане легкою здобиччю голкіпера Філімонова. Але не завжди те, що здається, справджується. Чи то не розрахувавши траєкторію польоту м’яча, чи зробивши зайвий крок, але голкіпер збірної Росії без будь-якого сприяння з боку когось із українців просто… закинув шкіряну кулю  у власні ворота. Зайве говорити, який стан охопив 78-тисячну аудиторію Лужників, більшість якої, звісно ж, сподівалася, що Хохлов і його партнери таки “спасут Россию”…

А що ж було далі? Далі, через декілька тижнів у матчі плей-офф Словенія -Україна настав час встругнути свою дурницю нашому голкіперу О. Шовковському. Він необачним виходом і вибиванням м’яча навмання фактично “привіз” гол у власні ворота, що означало нашу  поразку в матчі (1:2) і виявилося фатальним у двобої (гра в Києві завершилася внічию – 1:1).

Щодо самого”героя” епізоду – Філімонова – то його, можливо, задля моральної підтримки запросило… київське “Динамо”, однак там він так і не заграв і закінчував кар’єру на футбольній периферії: на Кіпрі та в Узбекистані, а на завершення взагалі перебрався у пляжний футбол – в ньому фатальних навісів  a la Шевченко можна було не дуже боятися…

Двадцять років минуло, а й досі у вухах розпачливий вигук російського коментатора: “Боже мой!”.

Футбольний бог в той вечір був на боці України…

Ігор Дуда