Я убитий Москвою – доля так захотіла,

Не відчув, як крізь землю моя кров просочилась.

Я змахнув лиш рукою, але було запізно

Відвернути від себе смертоносне залізо

І останнє, що бачив, як вогонь вдарив в очі –

Дім батьківський і кроки перші мого синочка,

Бо найперше, що думав, коли в піксель убрався:

Треба йти воювати, щоб йому не дістався

Жах війни, що пізнали прадід мій і прабабця

Сімдесят вісім років тому сталась біда ця:

В день лютневий похмурий їх та інших на фірах

Повезли до вагонів, а вже в них – до Сибіру

Час немовби зімкнувся – лютий, ранок, тривога,

І для мене зосталась та єдина дорога:

Взяти зброю до рук і спинить страшну силу,

Яка всю Україну хоче скинуть в могилу

Бачив я, як хитріші від призову ховались,

Навіть в одяг жіночий справно перевдягались,

Бачив, як насміхалась з глумом скрививши рота,

З вікон “Мерсів” і “джипів” вся мажорна мерзота:

“Хай йдуть лохи воюють – нам дєла дєлать треба”

І чомусь сумніваюсь, що скарає їх небо,

Та для себе самого чіткий проділ зроблю:

Їх, падлюк, ненавиджу, Україну – люблю,

Бо вона – це та річка, що хлюпоче тихенько,

Це – дружина моя і мій хлопчик маленький,

Це для них я назавжди  в день скорботний чи світлий

Залишатимусь рідним і тридцятилітнім,

Це за них свою кров  я пролив на світанні

Було б більше у мені – всю б віддав без вагання…