Уявіть себе в становищі людини, котра змушена битися проти сильнішого супротивника, який, до того ж, несподівано напав на вас. У вас серйозно пошкоджена рука, перебита нога, ніс і губи кровоточать, ви ось-ось втратите останні сили, і саме в цей момент вам завдає удару ребром долоні по потилиці або ж стиснутими в кулак пальцями – під ребро, в ділянку нирки ще один громило, який попередньо домовився з вашим першим ворогом, що втрутиться у визначений момент, щоб остаточно добити вас.  Якщо ваші шанси вціліти в такій драматичній ситуації назвати мізерними, то це, напевно, буде явним перебільшенням.  І, як на зло, ваші добрі знайомі, які начебто урочисто обіцяли вам підтримку й допомогу у разі небезпеки, зовсім не квапляться її надавати, можливо, сподіваючись, що обидва нападники вгамуються і що до масового побоїща справа не дійде…

Приблизно таким і з певною дозою умовності було становище Польщі рівно 80 років тому. Саме цього дня, 17 вересня 1939 р. червона армія, виконуючи волю радянського керівництва, яке, в свою чергу, дотримувалося умов, зафіксованих у сумно відомому пакті Молотова-Рібентропа, вторглася на західнобілоруські та західноукраїнські землі. Не обтяжуючи себе хоча б такою архаїчною процедурою, як оголошенням війни. Попутно СРСР порушив цілий ряд міжнародних договорів, протоколів, конвенцій і спільних з Польщею комюніке.  Хоча радянські пропагандистські плакати зображали усміхненого червоноармійця з армадою літаків на тлі, який щиро вітається з вусатим західноукраїнським вуйком у вишиванці і запевняє того, що прийшов “подати руку допомоги братнім народам”, вторгнення червоної орди мало далеко не таку гуманістичну мету. І обернулося не лише привчанням наших дідів цмулити  горілку гранчаками і анекдотичним променадом дружин радянських офіцерів у… мереживних нічних сорочках, а й значно серйознішими наслідками: репресіями, масовими арештами “классовых врагов”, у категорію яких міг потрапити будь-хто, депортаціями… А для поляків – зникненням їхньої держави з політичної карти світу і Катинським розстрілом, жахливим злочином, який Сталін і його поплічники так і не визнали. Натомість,  на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР нарком Закордонних справ В. Молотов так оцінив радянську агресію проти Польщі: “Виявилося достатнім короткого удару по Польщі з боку спочатку німецької армії, а потім – Червоної Армії, щоб нічого не залишилося від цього потворного дітища Версальського договору”. А далі – ще цікавіше: “Наші відносини з Німеччиною… покращилися докорінно. Не тільки безглуздо, але й злочинно вести таку війну, як війна за “знищення гітлеризму”.

Пройде зовсім небагато часу – і “залізний” сталінський нарком буде радий, щоб усіх охопила тотальна амнезія, і про цю його фразу ніхто ніколи не згадував. Історичні обставини зміняться, польські частини разом з радянськими визволятимуть свою країну від гітлерівців, і через десятиліття радянські дітлахи будуть захоплено дивитися пригоди чотирьох відважних польських танкістів (серед них, щоправда, був один грузин) і їхнього вірного і розумного пса. Однак кіно – це лише кіно. Воно нездатне затулити собою злочинні дії радянського режиму, який на довгі десятиліття запанував на західноукраїнських землях і диктував свою волю тій же Польщі (хоча, заради повної об’єктивності, не все поголовно зроблене і створене  ним заслуговує однозначного і категоричного осуду – можливо, тому, що саме на ту пору припали роки дитинства і молодості?). Все ж досі пригадую слова двірника, який мав серед сусідів репутацію людини несповна розуму і тому часто користувався правом, яке надають юродивим в усьому світі: говорити, що збреде в голову. “Ну, добре – пригадую, промовляв він, обпершись на мітлу, – прийшли визволителі, визволили нас – то хай би вже забиралися до себе додому. А то нє – сіли і сидят тут”.

Двірникові ця крамола сходила з рук – що з нього візьмеш…

Ігор Дуда