Доки ти являтимеш­ся мені уві сні? Доки ввижатимешся у кро­нах дерев, у річковій воді, зранку на тлі трав’яної роси й увече­рі в променях призахід­ного сонця?.. Уже рік, як тебе немає, а я не пе­рестаю думати про те­бе. Забуваю про все ін­ше, прямую на червоне світло на дорозі або ж машинально натикаюся на перехожих, так само машинально вибачаюся і йду далі, наче луна­тик. І немає цьому кін­ця, навпаки, з кожним днем я дедалі гостріше відчуваю той страшний вакуум, що утворився після тебе.

Жінки, які торгують квітами, вже звикли до моїх майже щоденних візитів і мовчки протя­гують черговий буке­тик. Такий у мене стан­дартний маршрут. Квіт­ковий ринок – цвин­тар, де твоя могила.

Мобілізувавши влас­ні столярські здібності, я змайстрував тут сяку-таку лавочку, на яку принаймні можна при­сісти, щоб побути з тобою довше. Такі милі й рідні, до болю знайомі риси об­личчя на фотографії… Ти виглядаєш та­кою юною і щасливою. Чому ж доля так немилосердно вчинила з тобою, обла­мавши життя, наче стебло квітки? А за­разом підкосила й мене…

Я знаю, що сусіди шепочуться у мене за спиною: «Це все кара за те, що він не послухав маму і одружився з нею». По­деколи я майже фізично відчуваю на собі погляд котроїсь із сусідок, у якому нотка співчуття добряче розведена ві­домим «так тобі і треба».

Я не зважаю. Мені пора на квітковий ринок. А далі – на цвинтар …

Моя мати – жінка авторитарна і жорстка – ще віддавна намітила мій життєвий шлях. Я повинен був закінчити школу, далі – обов’язково медінститут, успішна лікарська кар’єра, достаток, ви­гідні знайомства, високе соціальне стано­вище… Все мало відбутися за складеним нею сценарієм, відхилень від нього вона не визнавала. Головне – достаток і гідне становище серед людей, які досягли ви­сокого рівня у суспільстві. Я ж, очевидно, вдався у батька, схильного до лірики, мрійництва, здебільшого безплідного, виявляв інтерес до різних філософських течій. Словом, був, як кажуть, трохи «не від цього світу». Принаймні спроектова­ний матір’ю план мого майбутнього мене зовсім не захоплював. Це стало причи­ною численних конфліктів з нею. Вже з позиції нинішнього часу я бачу, що вона ставилася до мене як до частини своєї не­від’ємної власності, якою можна розпо­ряджатися на власний розсуд. Я в міру своїх скромних сил намагався опирати­ся, закінчив гуманітарний вуз і займався зовсім неприбутковою справою. Життя протікало тихо і спокійно, без особливих злетів і падінь, без надмірних емоцій, аж поки у ньому не з’явилася Юля. Точніше сказати, вона тихенько увійшла в нього, очевидно сама не передбачаючи, ким стане для мене. Не міг цього спершу передбачити і я сам. Ми зустрічалися, сиді­ли у кафе, декілька разів бували у теат­рі, на концертах… Мати моя, як завжди, була у курсі моїх справ, щоправда, без моєї допомоги. Вона буквально кипіла від злості.

– Ну, нащо вона тобі? Чи вона тобі пара? Хто вона? Що в неї є? Он у Маланюків донька – і одягнута, і дім – пов­на чаша. А ота?..

Я здебільшого відмовчувався, слуха­ючи ці тиради, лише іноді, коли вона вже надміру розходилася, не витриму­вав. Так тривало десь з рік, поки я, врешті-решт, зрозумів, що без Юлі не можу. Ми вирішили побратися з нею, про те я й мав необережність повідоми­ти батьків. Тато відреагував, як завжди, спокійно, а от мати… Всі її попередні за­киди на мою і Юлину адресу зараз зда­лися мені легенькими докорами, порів­няно з тим, що я почув тепер. Я, виявля­ється, закінчений, невдячний негідник, не ціную її турботи про себе, а якщо так, то можу робити з тою своєю худою тріскою що хочу і не розраховувати на найменшу підтримку.

Слова свого вона дотримала, її не бу­ло ні на церемонії розпису у РАГСі, ні в церкві, ні на нашій скромній вечірці. Втім, за великим рахунком, мене це не надто хвилювало.

Виконала мати свою обіцянку і щодо відсутності будь-якої підтримки, хоча бідною назвати її аж ніяк не можна бу­ло. Ми з Юлею винаймали квартиру, що було дуже навіть недешево. Часами до­водилося доволі сутужно, але ми, вті­шені близькістю одне одного, не зважа­ли на це. «Нічого, з часом усе владна­ється», – любила повторювати Юля, і її оптимізм якось непомітно передавав­ся мені. Так ми прожили рік…

Це трапилося весняного сонячного дня, коли природа уже увібралася у свіжі зелені шати. Якось тривожно про­лунала мелодія мобільного телефону, змусивши здригнутися:

– Алло! – почув я незнайомий го­лос. – Це Юрій?

– Так, – відповів я, відчувши, як шалено закалатало серце.

– Вам треба терміново приїхати у реанімаційне відділення першої лікар­ні.

– Що сталося? — запитав я голосом, який здався мені чужим.

– Ваша дружина.., — далі я не чув, бо у вухах у мене, наче почав гупати ве­личезний молот.

Через півгодини я вже був у лікарні. Сидячи в коридорі біля реанімації, я ту­по дивився у підлогу і слухав розповідь медсестри: «Вона переходила дорогу, а в той момент іномарка на великій швид­кості обганяла бус. Її відкинуло ударом на десять метрів…»

Ще через декілька хвилин з палати вийшов лікар. Він якось винувато гля­нув на мене.

– Ви… чоловік?

– Так, – радше прохрипів, ніж про­мовив я.

– Ми зробили все, що могли, але… її травми були несумісні з життям. Про­
бачте…

Якийсь час я стояв, наче закам’яні­лий, а потім дерев’яною ходою побрів до виходу. Раптом, опам’ятавшись, повер­нувся до медсестри, яка все ще стояла біля дверей і дивилася мені вслід.

– Коли… я можу її… забрати?

– Думаю… десь через годину, –  відказала вона.

«Через годину, через годину» – гупало у моїй голові, коли я поволі спускався східцями. «Нічого, з часом усе владнається». – Ага, здається так, бувало, говорила одна тендітна жіночка, яка зараз уже була неживою. Владнається, владнається …

У вестибюлі лікарні я несподівано по­бачив маму. Вона стояла, нервово мну­чи ручку сумочки.

– Юро, – мовила вона і спробувала провести рукою по моїй голові.

Я відсторонився.

– Юро, поїдемо додому, – якимось несподівано тихим і лагідним голосом
промовила мати.

І тоді я зробив те, чого давно, уже ду­же давно не робив у її присутності. Я заплакав.

Юрій Максимчук