Доки ти являтимешся мені уві сні? Доки ввижатимешся у кронах дерев, у річковій воді, зранку на тлі трав’яної роси й увечері в променях призахідного сонця?.. Уже рік, як тебе немає, а я не перестаю думати про тебе. Забуваю про все інше, прямую на червоне світло на дорозі або ж машинально натикаюся на перехожих, так само машинально вибачаюся і йду далі, наче лунатик. І немає цьому кінця, навпаки, з кожним днем я дедалі гостріше відчуваю той страшний вакуум, що утворився після тебе.
Жінки, які торгують квітами, вже звикли до моїх майже щоденних візитів і мовчки протягують черговий букетик. Такий у мене стандартний маршрут. Квітковий ринок – цвинтар, де твоя могила.
Мобілізувавши власні столярські здібності, я змайстрував тут сяку-таку лавочку, на яку принаймні можна присісти, щоб побути з тобою довше. Такі милі й рідні, до болю знайомі риси обличчя на фотографії… Ти виглядаєш такою юною і щасливою. Чому ж доля так немилосердно вчинила з тобою, обламавши життя, наче стебло квітки? А заразом підкосила й мене…
Я знаю, що сусіди шепочуться у мене за спиною: «Це все кара за те, що він не послухав маму і одружився з нею». Подеколи я майже фізично відчуваю на собі погляд котроїсь із сусідок, у якому нотка співчуття добряче розведена відомим «так тобі і треба».
Я не зважаю. Мені пора на квітковий ринок. А далі – на цвинтар …
Моя мати – жінка авторитарна і жорстка – ще віддавна намітила мій життєвий шлях. Я повинен був закінчити школу, далі – обов’язково медінститут, успішна лікарська кар’єра, достаток, вигідні знайомства, високе соціальне становище… Все мало відбутися за складеним нею сценарієм, відхилень від нього вона не визнавала. Головне – достаток і гідне становище серед людей, які досягли високого рівня у суспільстві. Я ж, очевидно, вдався у батька, схильного до лірики, мрійництва, здебільшого безплідного, виявляв інтерес до різних філософських течій. Словом, був, як кажуть, трохи «не від цього світу». Принаймні спроектований матір’ю план мого майбутнього мене зовсім не захоплював. Це стало причиною численних конфліктів з нею. Вже з позиції нинішнього часу я бачу, що вона ставилася до мене як до частини своєї невід’ємної власності, якою можна розпоряджатися на власний розсуд. Я в міру своїх скромних сил намагався опиратися, закінчив гуманітарний вуз і займався зовсім неприбутковою справою. Життя протікало тихо і спокійно, без особливих злетів і падінь, без надмірних емоцій, аж поки у ньому не з’явилася Юля. Точніше сказати, вона тихенько увійшла в нього, очевидно сама не передбачаючи, ким стане для мене. Не міг цього спершу передбачити і я сам. Ми зустрічалися, сиділи у кафе, декілька разів бували у театрі, на концертах… Мати моя, як завжди, була у курсі моїх справ, щоправда, без моєї допомоги. Вона буквально кипіла від злості.
– Ну, нащо вона тобі? Чи вона тобі пара? Хто вона? Що в неї є? Он у Маланюків донька – і одягнута, і дім – повна чаша. А ота?..
Я здебільшого відмовчувався, слухаючи ці тиради, лише іноді, коли вона вже надміру розходилася, не витримував. Так тривало десь з рік, поки я, врешті-решт, зрозумів, що без Юлі не можу. Ми вирішили побратися з нею, про те я й мав необережність повідомити батьків. Тато відреагував, як завжди, спокійно, а от мати… Всі її попередні закиди на мою і Юлину адресу зараз здалися мені легенькими докорами, порівняно з тим, що я почув тепер. Я, виявляється, закінчений, невдячний негідник, не ціную її турботи про себе, а якщо так, то можу робити з тою своєю худою тріскою що хочу і не розраховувати на найменшу підтримку.
Слова свого вона дотримала, її не було ні на церемонії розпису у РАГСі, ні в церкві, ні на нашій скромній вечірці. Втім, за великим рахунком, мене це не надто хвилювало.
Виконала мати свою обіцянку і щодо відсутності будь-якої підтримки, хоча бідною назвати її аж ніяк не можна було. Ми з Юлею винаймали квартиру, що було дуже навіть недешево. Часами доводилося доволі сутужно, але ми, втішені близькістю одне одного, не зважали на це. «Нічого, з часом усе владнається», – любила повторювати Юля, і її оптимізм якось непомітно передавався мені. Так ми прожили рік…
Це трапилося весняного сонячного дня, коли природа уже увібралася у свіжі зелені шати. Якось тривожно пролунала мелодія мобільного телефону, змусивши здригнутися:
– Алло! – почув я незнайомий голос. – Це Юрій?
– Так, – відповів я, відчувши, як шалено закалатало серце.
– Вам треба терміново приїхати у реанімаційне відділення першої лікарні.
– Що сталося? — запитав я голосом, який здався мені чужим.
– Ваша дружина.., — далі я не чув, бо у вухах у мене, наче почав гупати величезний молот.
Через півгодини я вже був у лікарні. Сидячи в коридорі біля реанімації, я тупо дивився у підлогу і слухав розповідь медсестри: «Вона переходила дорогу, а в той момент іномарка на великій швидкості обганяла бус. Її відкинуло ударом на десять метрів…»
Ще через декілька хвилин з палати вийшов лікар. Він якось винувато глянув на мене.
– Ви… чоловік?
– Так, – радше прохрипів, ніж промовив я.
– Ми зробили все, що могли, але… її травми були несумісні з життям. Про
бачте…
Якийсь час я стояв, наче закам’янілий, а потім дерев’яною ходою побрів до виходу. Раптом, опам’ятавшись, повернувся до медсестри, яка все ще стояла біля дверей і дивилася мені вслід.
– Коли… я можу її… забрати?
– Думаю… десь через годину, – відказала вона.
«Через годину, через годину» – гупало у моїй голові, коли я поволі спускався східцями. «Нічого, з часом усе владнається». – Ага, здається так, бувало, говорила одна тендітна жіночка, яка зараз уже була неживою. Владнається, владнається …
У вестибюлі лікарні я несподівано побачив маму. Вона стояла, нервово мнучи ручку сумочки.
– Юро, – мовила вона і спробувала провести рукою по моїй голові.
Я відсторонився.
– Юро, поїдемо додому, – якимось несподівано тихим і лагідним голосом
промовила мати.
І тоді я зробив те, чого давно, уже дуже давно не робив у її присутності. Я заплакав.
Юрій Максимчук