Днями файне місто, попри препаскудну погоду, буквально потопало у вишиванках.

Різні – старих і осучаснених фасонів, розмаїтої кольорової гами – вони вносили святкову нотку в дощову днину, яка, втім, зовсім не заважала вбраним у одяг з вишиваними візерунками містянам з ентузіазмом робити “селфі” (їхні прабабці та прадіди, напевно, повитріщували б від подиву очі). Це – один із символів нашої самоідентифікації, етнічної монолітності і… цей ряд наукоподібних термінів можна продовжити і навіть доповнити словами одного з місцевих очільників про “сакральну таємницю, замальовану долю і зашифрований код народу”…

А що ж думає з цього приводу  сам отой народ? Не вдаючись до дешифрування кодів і проникнення в глибини сакрального, зайду на один із сайтів, який проводив опитування мешканців “файного міста”  на предмет того, чим є для них вишиванка. Відповіді були такими: виявом патріотизму – 10% опитаних; святковим вбранням – 16%; даниною давнім традиціям – 41%; модною сьогодні річчю – 27%. Ще 6% дали свій варіант відповіді, що виходив за рамки заданих кореспондентом запитань. А серед коментарів око відразу вирізнило отаке: “Це – приклад того, як всяка мерзота….може спаскудити будь-що, навіть святе”. Вирізнило, можливо, ще й тому, що було співзвучним власним думкам. Життєва практика найприкрішим чином доводить, що все оте розмаїття візерунків і барв, унікальних символів вкупі з сакральними кодами зовсім не виліковує наші виразки і не зменшує ступінь хитруватої підлості (чи підлуватої хитрості) – хіба що хоча б на один день камуфлює їх. То, може, краще сприймати вишиванку просто як данину традиції – як і вказала більшість респондентів у опитуванні? За всього свого шанобливого ставлення до народних  звичаїв, коли нині бачу, як дехто з оточуючих натягує вишиванку на себе як спецодяг, щоб сфотографуватися  (“Ось який я щирий українець!”), у мене, крім зрозумілої антипатії до нього самого, з’являється і якесь застереження щодо отої невинної сорочки. І, вочевидь, щоб відрізнятися від отих хитрувато-брехливих  сотворінь, про яких вів мову, волію ходити навіть у День вишиванки  в звичайному одязі  – душа чомусь протестує проти такого “єднання” та усвідомлення “ідентичності” з ними.

Як “розкодувати” це стійке почуття? А біс його знає – даруйте за не зовсім сакральне слово.

Ігор Дуда