Від обізнаних людей не раз  доводилося чути фразу: “Залишатися вільним можна навіть в тюрмі”.

Щиро кажучи, перевіряти її  істинність на власному досвіді зовсім не хотілося б, але і з розповідей, і з прочитаного довелося дізнатися, що навіть в нелюдських умовах людям вдавалося залишатися людьми. І доводити це своє право жорстокій і цілком позбавленій людяності системі…

Саме цього дня, 26 травня 1953 р. розпочалося повстання  політв’язнів Норильського концтабору. Після смерті Сталіна у них  з’явилася було  надія на пом’якшення надзвичайно жорстких табірних умов, але сталося якраз навпаки – адміністрація почала ще більше “закручувати гайки”. До того ж політичні в’язні, на відміну від кримінальних злочинців, під амністію не потрапили. Понад 70% з “політичних” були українцями, режим утримання яких був надзвичайно суворим. Багатьох радянська влада засудила на так званий «бандерівський стандарт» — 25 років ув’язнення. Сваволя  табірної адміністрації була просто неймовірною, і ряд джерел відзначають, що сам виступ був спровокований саме нею (стрілянина по житлових зонах, вбивства охороною ув’язнених) і, ймовірно, навмисно — з метою виявлення та ізоляції найактивніших в’язнів.

У одній із зон табору повстання очолив уродженець Івано-Франківщини, багаторічний в’язень ГУЛАГу Євген Грицяк. Відчайдушний приклад сміливців став наче сірником, запаленим у коробці – невдовзі припинили роботу і перестали підкорятися адміністрації таборів понад 16 тис. в’язнів. Вони вивішали лозунги і чорні прапори з червоними смужками – як символ смерті й пролитої крові. Повстання тривало до 4 серпня, і найдовше протрималася зона, що переважно складалася з українських і прибалтійських націоналістів, засуджених на каторжні роботи. Влада кинула на його придушення не лише військових, але й, за традицією, початок якій було покладено ще під час антибільшовицького повстання матросів Кронштадта в березні 1921 р., цивільний партійний і комсомольський актив Норильська. Лише за офіційними даними, кількість загиблих склала 150 осіб, понад 200 було поранено. А під час штурму солдатами табірних зон українці, в яких уже не було навіть каміння, щоб ним відбиватися, заспівали “Ще не вмерла Україна”…

Можна, виявляється, залишатися вільним і в умовах, здавалося б, повної відсутності свободи. І зберегти пам’ять про рідну землю на величезній віддалі від неї. І згадати її в останні миті життя…

Ігор Дуда