Президентські вибори зафіксували рекордно низький показник Олега Тягнибока. За свободівця проголосувало близько 1,8% виборців Тернопільщини. В обласному центрі, де вся влада належить “Свободі” ця цифра складає мізерних 1,3%.
Колумніст Zbruc.eu Ярослав Юрчишин розмірковує про причини падіння ще донедавна найбільш рейтингової політичної сили в Галичині.
***
Виглядає на те, що так званий феномен ВО «Свобода» вичерпав себе – партія-відкриття минулої парламетської кампанії (листопад 2012 року) невпинно втрачає підтримку суспільства. Це чітко демонструють як соціологічні опитування, так і суспільне сприйняття цієї партії у її базових регіонах – Львові, Івано-Франківську та Тернополі.
А ще зовсім недавно, саме ця партія розглядалася як чи не єдина альтернатива, як для владної кліки режиму Януковича, представленої Партією регіонів, Народною партією Володимира Литвина та політичними опонентами Свободи комуністами, так і опозиційних тяжковаговиків Батьківщини та УДАРу. Що стало причиною невблаганного падіння довіри до свободівців і чи цей процес є незворотнім?
Хронологія злету і падіння ВО “Свобода” та її лідера Олега Тягнибока у відсотках
Для початку пригадаймо що стало запорукою неочікувано високого результату “Свободи” на парламентських виборах 2012 року. Справді, хоч соціологи напередодні виборів давали партії у кращому випадку не більше 5%, у результаті вона отримала понад 10% і провела по списку 25 депутатів. Зважаючи на консолідацію сил з ВО «Батьківщина», тобто домовленість про взаємонепоборювання, партії додатково вдалося провести 12 мажоритарників, з яких двоє у центрально-українських регіонах – в Києві та на Полтавщині. Перші кроки “Свободи” у Верховній раді обнадіювали – боротьба з конпкодавством, силова протидія Партії регіонів, які у попередньому скликанні фактично ламали опозицію через коліно, відсутність тушкування як реального, тобто переходу депутатів, якій пройшли по списку чи за підтримки партії у ворожий табір, так і прихованого – голосування за потрібні владі законопроекти без виходу з фракцій.
Втім ейфорія панувала недовго – вже з лютого 2013 року рейтинг “Свободи” почав поступово знижуватися. Восени того ж року, вже під час Майдану в Києві свободівцю Юрію Левченку навіть не вдалося перемогти на виборах опонента Віктора Пилипишина, хоч всі вважали що цей округ вже давно у руках опозиції. І причина не лише у скупці голосів з боку Пилипишина чи недієвості власне опозиційних команд, а у повальному розчаруванні киян, які дали у 2012 році партії високий рівень підтримки. На сьогодні рейтинг “Свободи” наблизився до 3%, що не забезпечує навіть проходження партії у парламент.
Це вказує на те, що “Свобода” не виправдала сподівань виборців, які за неї проголосували. Виборці намагалися побачити в цій новій політичній силі власне ті якості, які не були притаманні «старим» політичним командам – фінансову відкритість, здатність до витримування чіткої позиції, але і до діалогу для досягнення важливих цілей, нові методи ведення політики. Принаймні та частина електорату, яка підтримала Свободу як альтернативу явно не голосувала за популістичний набір гасел замість програми, яка поєднала в собі консервативні цінності та соціалістичні підходи, патерналістське ставлення до держави і посилення ролі родини та громади, тобто фактично слабо поєднувані речі. Шукали нового, а отримали…
Пожива для роздумів – рейтинги затятих політичних антагоністів напрочуд паралельні. При цьому відзначається вторинність саме “Свободи”, адже її “паралельність” до ПР проявляється з лагом у місяць часу. Тенденція зберігається, однак, лише до березня цього року
Щодо відкритості фінансування, то з одного боку Свобода таки сповідує мінімалізм в агітаційній продукції, не наймає прапороносців (чи не єдина з парламентських партій), не проводить мітингів-концертів за винятком тих гуртів, музиканти які є симпатиками чи навіть членами партій. В той же час відсутність відкритої інформації про бюджет партії, наявність таких неоднозначних особистостей як Ігор Кривецький про якого дуже багато інформації не лише у жовтій пресі, а й у шанованих виданнях журналістів-розслідувачів. Чи менш відомий, але прогримівший на Майдані як один з координаторів медичної служби у сфері забезпечення ліками Святослав Хоменко. Не кажучи вже про корупційні скандали у Івано-Франківську. Тобто справді, з фінансами у партії все дуже непросто, що дає змогу звинувачувати свободівців у співпраці з опонентами і не лише в межах України. Звісно, такі звинувачення залишаються без підтверджуючих фатів, але відсутність прозорості у сфері фінансового забезпечення дає дуже широке поле для маніпуляцій і чуток.
Щодо здатності до командної гри, то партія справді демонструвала дуже хороші перспективи. Починаючи з виборів, коли «Свобода» узгодила з «Батьківщиною» мажоритарників, спільна робота у ВРУ та на Майдані. От тільки щодо Майдану – залишився серйозний осад. Бо грати спільно з політичними силами “Свобода” таки навчилася. Її лідер Олег Тягнибок навіть пішов разом з Яценюком та Кличком на переговори з Януковичем, хоч ще кілька днів перед тим заявляв, що зі злочинною владою переговори вести беззмістовно. В унісон Яценюку він оголосив події на Грушевського провокацією та й взагалі чи не найбільше з усіх політичних лідерів використовував це таке неоднозначне для Майдану слово.
Свобода засвідчила свою неготовність працювати з суспільством. Найбільш чітко це проявилося на Євромайдані у Львові, коли народний депутат Юрій Михальчишин побачив у небажанні студенів пускати його на сцену (оскільки було домовлено про відсутність політичної емблематики та агітації на заході) «п’яту колону», а його прихильники ледь не затіяли бійку.
Бажання Свободи затаврувати всі громадські ініціативи, як проекти Фірташа-Льовочкіна-Путіна цілком зрозуміле – навіщо підтримувати альтернативу собі, але не вкладається у розуміння відкритості до співпраці для досягнення результату. То ж партія продемонструвала готовність працювати у закритому клубі парламентських сил, але готовності співпрацювати з громадськістю принаймні на Майдані не демонструвала.
Результати березневих опитувань свідчать, що у суспільній свідомості прихильників “Свободи”, як головного опонента ПР, на передодні відбулася заміна. Тепер у цій ролі виступає інша сила. Яка саме? Маємо підстави вважати, що ПС
А тепер щодо нових підходів у політиці. З цим, напевно, найтяжче. Варто згадати і побиття Ігорем Мірошниченко та Богданом Бенюком керівника Першого національного каналу (навіть не так сам факт побиття, як відсутність реакції на нього з боку партії), і відмову Ірини Сех складати депутатські повноваження після призначення на посаду голови Львівської ОДА всупереч законодавству та її закриту кадрову політику на посаді голови ОДА. Зрештою, таких фактів дуже багато. Забагато, як для партії, яка здобула популярність як альтернатива до парламентських сил, які перетворилися на закриті акціонері товариства і не чують власний народ.
Незрозуміла позиція щодо ЄС (ми за асоціацію, але проти інтеграції), чи плутаність у інших програмних питаннях – все це не йде у актив Свободи, помилки та проступки якої можемо перераховувати ще багато, але не в цьому наша мета. Радше намагаємось зрозуміти чому феномен перетворився у пшик. І на наступних виборах суспільство знову шукатиме альтернативи, але тепер уже не лише ПР-КПУ-УДАР-Батьківщині а й неальтернативній таки «Свободі».
Loading ...