Точка зору відомого журналіста на скандальну заяву російського правителя.

“Прямі лінії” Володимира Путіна, як правило, запам’ятовуються одним-двома епізодами, які потім переказуються журналістами і випадковими глядачами. Ось була знаменита “пряма лінія”, після якої на центральній площі Біробіджана виявилося відразу дві новорічних ялинки – “президентська” і “губернаторська”. Школярка поскаржилася главі держави, що губернатор ставить на площі штучну ялинку, і президент – суворий, але справедливий – негайно розпорядився доставити з тайги справжню. А потім виявилося, що і перша ялинка була справжньою, тільки «збірною», – але президентського вказівки ослухатися не наважились.

Але це все анекдоти. А ось лінія 2010 року запам’ятається цим ідеологічним переворотом. І звичайно ж, цей переворот не пов’язаний з відгуком Путіна про Ходорковського – ми добре знаємо, як колишній президент ставиться до колишнього “олігарха”, і ніяка цитата з Жеглова тут не виглядає одкровенням від Володимира. І те, що суд може врахувати це одкровення, – теж не новина, ми багато знаємо про російське правосуддя.

А ось зауваження про те, що Росія і сама, без жодних Україн, виграла би Другу світову війну, – це новина велика. Ми вже звикли до міфу про те, що ця перемога відбулася б без допомоги союзників по антигітлерівській коаліції, – радянських людей так довго привчали до цієї думки, так наполегливо впроваджували її в свідомість, що вони не зможуть повірити навіть найточнішим цифрам і документам. Але існував інший міф – у війні переміг радянський народ. Чоловік, який поставив запитання Володимиру Путіну, висловлювався в рамках цього міфу: він журився про втрачену єдність, стверджуючи – слідом за тисячами пропагандистів останніх десятиліть, – що саме вона допомогла здобути перемогу в найстрашній війні минулого століття.

І що відповів Володимир Путін? Що Росія здолала б ворога і сама, що саме вона країна-переможниця. Що всі зусилля, людські жертви, кров і піт “чужих” були їй не особливо потрібні – нехай тільки на нього не ображаються.

Але не ображатися на це неможливо – яких би політичних поглядів не дотримувалися “чужі” слухачі Володимира Путіна. Тому що це не вкладається в голові, скільки не намагайся укласти.

Не вкладається у моральній площині. Моє рідне місто бомбили в перші години війни, кривава битва за нього зупинила наступ гітлерівців на Москву – якби не ця битва і інші бої на території України та Білорусії, агресор підійшов би до столиці Росії не взимку, а влітку – і влада країни-переможниці змушена була би бігти за Урал. А далі не хочеться навіть думати … Але виявляється, все це було не потрібно.

Я не знав жодного зі своїх дідів – один загинув на фронті, інший після війни опинився прикутим до ліжка інвалідом. Виявляється, все це не було потреби. Моя мама народилася на залізничному полустанку – переможна країна відкотилася від України, люди бігли в паніці і жасі – навіщо це? Решта родичів загинули в ровах і таборах – подумаєш! Нічого цього не потрібно – ні мільйонів загиблих на фронті, розтерзаних, замучених, викрадених у рабство українців, білорусів, молдаван, євреїв, ні рятівного тилу в Закавказзі і Середньої Азії, нічого і нікого. І це говорить людина, ще недавно називала крах Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Що ж у такому випадку в цьому катастрофічного, Володимир Володимирович?

Не сходиться тут і з точки зору політичної. Прем’єр-міністр країни, який двадцять років доводив необхідність інтеграції на пострадянському просторі, сьогодні говорить, що Росії ніхто не був потрібен у найважливіший момент її історії. Прем’єр-міністр країни, що опинилася на порозі серйозного міжнаціонального розладу у її новітній історії, з презирством говорить про саму необхідність єдності задля спільної перемоги.

Це щось вражаюче, щось дуже далеке від звичайного інстинкту – навіть не політичного, а людського – інстинкту виживання: так хлопчисько, який розворушив бджолиний вулик, з безстрашністю приреченого кидається в гущу похмурого рою. Над цим можна було б поіронізувати, вчергове здивуватися тому, що чиновник, який отримав владу на блюдечку, не стає політиком. Але ж насправді це не смішно. Тому що дуже страшно.

Грани.ру, переклад За Збручем