.
От спостерігаю за тим, як цькують Ганну Герман, Дарку Чепак, Ірину Ваннікову (хоча приналежність до того чи іншого політичного табору теж визначає ступінь критики – чим влада «демократичніша» в очах четвертої влади, тим менше образ лунає в адресу її прес-секретарів). Як обливають словесним лайном, мовляв, такі-сякі журналістки продалися за пару срібняків і ще якісь блага. Дивлюся і не розумію: якщо посада прес-секретаря чи іншого пишучого побігайчика політичної сили чи якогось чиновника є ганебною і низькою, то чому критикувати деяких перебіжчиків, а не всіх? Скільки журналістів переходить у прес-служби, журналістів толкових, шанованих у професійних колах. Але чомусь мало хто насмілюється так відверто кпити з їхнього кроку. Натомість маємо два (ну, три), відбувайла за всю журналістську братію, які приймають в свою адресу від колег, від політиків, зрештою, від населення, яке, може, інколи толком і не знає, що то за люди (але пищить і лається, бо всі так роблять) образи й хулу. Чому так є?
.
Розумію, що Герман працювала на «Радіо Свобода», Чепак активно діяла в русі «Стоп цензурі!», Ваннікова виступала на Першому державному. Можна, звісно, закидати їм, що вони зрадили свою професію. Та чи тільки вони? Скільки журналістів і журналісток – всеукраїнського та регіонального штибу – перейшли в прес-служби політичних партій різних мастей – від ультраправих до ультралівих. Але чомусь на периферії ніхто не дозволяє собі так відверто гавкати і скаженіти над їхніми прізвищами.
Гірше, коли журналіст, працюючи у ЗМІ, позиціонуючи себе нібито незалежним, паралельно підпрацьовує у штабі того чи іншого політика, активно просуваючи хвалебні оди у своєму ж виданні. Оце дійсно варте «похвали» акул пера.
Є мораль, є самоцензура, є людська гідність. Вони повинні стримувати від необдуманих кроків. І сварка з піною на губах довкола згаданих на початку матеріалу журналісток має два кінці: з одного боку, справді негарно. Толкові журналістки з якихось причин почали співпрацювати з не дуже адекватною командою і виправдовувати всі її кроки (прямі й криві). З іншого – не трьома журналістками обмежується ця пошесть переходу в політичні лавини.
Можливо, варто змінити підхід до трактування «добра» і «зла» в подібних ситуаціях. Бо якось незрозуміло виходить: кого й навіщо лаяти, а кого обминати. Життя, навіть журналістське, не чорно-біле. Тут є багато кольорів.
P.S. Не виправдовую «перебіжчиків», не підтримую подібних кроків, але й не розумію цієї «вибірковості» та «покривання» зі сторони решти люду. Можливо, варто визначитися із критеріями поділу?
Віра Перун
Loading ...