Понеділок. День журналіста. Їду на роботу. Перед тим затримав мене зуб, понив, покорчив гримасу й відпустив на чистилівську зупинку. Біжу. Прибуваю за декілька хвилин до пункту призначення, оглядаюся – ні, не видно автобуса. Чекаю. 5, 10 хвилин. Дивлюся, чмихає мій «Тернопіль-Івачів Гор.». Ну, думаю, вертатися треба на ту зупинку, що біля магазину, бо ранковий рейс о 9.10 якраз їде через Чистилів. Пробігаю половину мікромаршруту, як бачу, що автобус, навіть не гальмуючи, набирає розгін і мчить прямо на Тернопіль. І махай тут не махай руками – толку ніякого. Декілька пасажирів у салоні і фертик. Щоб тобі, дядьку, колесо спустило. Доведеться тепер годину стояти на зупинці.

.

Понеділок. Той же День журналіста. Та ж зупинка. Після «Івачів Гор.» мають їхати прохідні автобуси. Он мчить «Тернопіль-Броди». Проїхав. Через декілька хвилин пиркає чи то «Тернопіль-Почаїв», чи «Тернопіль-Кременець». Зупиняється перед пішохідним переходом, висаджує пасажирів, потім розганяється, минає зупинку і прямує на Тернопіль. Ну що ж за день такий, га?! Тепер буду знати, що на дальні рейси стоячих пасажирів брати водії не можуть. А от висаджувати людей де попало, аби дотримуватися згаданої вимоги – можна.

*

Понеділок. 6 червня. Вже не зупинка в с. Чистилів, а бульвар Шевченка, 1. Неподалік фінуправління іде якийсь слюсар і чортихається, час од часу човгаючи ногами по тротуару. Дивлюся, а метрів за три хтось наклав біля будинку прямо на плитку «малу купу». Пристойно малу. Дядько, вочевидь, не пригледівся й наступив. Тепер ароматичний калослід простягнувся на десяток метрів…

Віра Перун