Серед речей, яким колишній СРСР щосили хвалився, була офіційна відсутність безробіття.

Білозуба усмішка під застебнутою будівельною каскою і грайлива гривка ткачихи, що стирчала з-під хустинки, переконливо доводили, що кожна праця у нас в пошані, а за саму цю працю ми повинні дякувати… знаєте кому. Натомість на політплакатах про життя світу “де править капітал”, безправні трудящі ниділи в чергах за хоч якоюсь роботою і безплатною юшкою, всі як один з надією позирали в бік країни – оплоту соціалізму і скрушно запитували,  коли ж у них буде таке щасливе життя, як у нас, громадян “країни рад”?

Щоправда, ота поголовна зайнятість у нас, завдяки дотепникам, описувалася і такими, зовсім не офіційними зразками віршованої творчості: “Ось і молот, ось і серп. Це – радянський славний герб. Хочеш – жни, а хочеш – куй, все одно одержиш….”. До того ж, всезагальна зайнятість такою все ж не була, і в середовищі людей, які самовіддано трудилися за принципом “Від кожного – за можливостями, кожному – за результатами його праці”, вистачало і тих, кого називали дармоїдами. Або ж більш ходовим в ту пору словом – “тунеядцями”.

Причому стало це явище настільки поширеним, що саме цього дня, 4 травня 1961 р. в СРСР був прийнятий закон з доволі довгою і доволі погрозливою назвою: “Про посилення боротьби з особами (неробами, дармоїдами, паразитами), які ухиляються від суспільно-корисної праці й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя”.  Згідно з ним, працездатні громадяни, які отримували нетрудові доходи від експлуатації земельних ділянок, автомашин, житлової площі… постановою суду виселялися в спеціально відведені місцевості на термін від 2 до 5 років із конфіскацією майна, нажитого нетрудовим шляхом, і з обов’язковим залученням до праці за місцем поселення.

Якщо б таке наснилося вночі декому із із сучасників – він прокинувся б у холодному поті  й потім довго не міг би заснути.  Дехто з моїх тодішніх знайомих, які не переобтяжували себе отою самою “суспільно-корисною працею”, пригадую, боялися залишатися безробітним більш як 4 місяці, оскільки це “світило” статтею за оте “тунеядство”. Припинилися їхні страхи аж у 1991 р., коли була скасована карана відповідальність за дармоїдство і безробіття стало називатися як і в усьому світі – безробіттям. Після цього вже почалися (і тривають донині) проблеми іншого характеру…

Все ж ті часи, коли “граждане алкоголики, хулиганы, тунеядцы” хоч якось контролювалися, і до них навіть застосовувалися заходи, впливу нині інколи згадуються з ностальгією – особливо коли бачиш зграї  “тітушок”, ладних за гарне “дякую” ламати, трощити і бити що завгодно і кого завгодно. Ніби й працездатні – недарма ж знайшли для них більш благозвучну назву “активні люди” – але працювати не хочуть, а навпаки, як славнозвісна Манька-Облігація, ведуть антигромадський спосіб життя. І немає на них когось на кшталт Гітлера, який у 30-ті роки зігнав армії молодих нероб на будівництво автобанів. Зате є платоспроможні роботодавці, здатні належним чином оцінити вправність рук і ніг. І які не вимагають прописки і  довідок з місця основної роботи…

Ігор Дуда