Події, зображеній на фото, сьогодні виповнюється рівно 15 років. Про неї нині згадуєш з кволою усмішкою, як зазвичай пригадує збагачена сумним досвідом людина те, що колись сповнювало її величезними надіями. Чорт забирай, чому ж вийшло так… як вийшло?

23 січня 2005 р. відбулася інавгурація новообраного президента України Віктора Ющенка. Відбулася вона після того, як кількома місяцями раніше його опонент і тезко – Янукович – встиг бути проголошеним президентом головою Центрвиборчкому Сергієм Ківаловим і отримати привітання від  правителя “усія Русі” Владіміра Путіна. Після того, як країною прокотилася хвиля протестних акцій проти безсоромної фальсифікації виборів, що переросла у перший Майдан. Після того, як Верховний Суд постановив провести переголосування другого туру, що засвідчило його, Віктора Ющенка, перемогу. А ще, як здавалося тоді – перемогу по-справжньому української України.

Мені довелося бути в грудні 2004 р. на майдані Незалежності в Києві. Досі пригадується той величезний ентузіазм, що згуртовував людей (“Разом нас багато, нас не подолати!”). І дружне “Ющенко! Ющенко”, що раз по раз чулося в різних місцях. З ним пов’язувалася надія на те, життя в нас надалі будуватиметься не на брехні, а на правді. Що політика може бути й чистою і чесною. і що, врешті-решт, бандити опиняться там, куди їх відряджали численні плакати з написами “Бандитам – тюрми!”. А випущені з його рук білі голуби під час церемоніальних заходів на майдані здавалися символами усього того доброго, що мало настати з його приходом до влади.

“З санітарної точки зору, голуби – це щурі, які літають”, – так у продовження теми символічних пернатих можна згадати вислів одного з мерів Нью-Йорка. Нині правління В. Ющенка називають, за англомовною мовою, epic fail (“грандіозна невдача”). Політик, який мав ореол мученика (з огляду на туманну історію з  отруєнням, кінці якої, схоже, пішли під воду) примудрився настільки розчарувати електорат, що на виборах 2010 р. набрав аж… 5% голосів – найкрасномовніша атестація досягнень на посту президента країни. Адже міг професійний бухгалтер, випускник уславленого Тернопільського фінансово-економічного інституту  підрахувати, що такий ступінь довіри електорату означає крах його політики в складних для країни історичних умовах. Тільки от не знаю, чи можна в числових величинах виміряти ступінь розчарування людей через несправджені надії.  Впродовж всього терміну президентства В.Ющенка  не полишало враження, що він чи то з’явився несвоєчасно або ж не в тому куточку Європи, чи просто переплутав посади, на які варто було претендувати. Думається, міністр культури чи віце-прем’єр з гуманітарних питань – це було саме “його”. Втім, посипати голову попелом і визнавати власні (саме власні) кричущі прорахунки Віктор Андрійович не квапиться і, як доводять його нечасті нині появи на телеекрані, вважає свою політику єдино правильною для України. Щоправда – з позиції віддаленої історичної перспективи.

Але ж життя в людини одне. І виходили люди на Майдан, скандуючи “Ющенко! Ющенко!”, передусім тому, що сподівалися на докорінні й швидкі зміни. А вже як доповнення до головної теми – щоб слухати популярні лекції-проповіді на тему національно-культурної ідентичності та “акцептувати” ідеї новоявленого месії.  Від зміни місць доданків сума не змінюється – ця істина, доречна в бухгалтерській арифметиці, у випадку з президентством В.Ющенка довела свою непридатність.

Чому ж, чорт забирай, вийшло так… як вийшло?

Ігор Дуда