«Найкраще вдаються паски для наших захисників!» — радісно каже Марія Рак, староста Кальнянського округу Зборівської громади. Господині з п’яти сіл округу вже напекли сотні пасок на передову на Великдень.

У селі Розгадів цими днями трудяться всі — від малого до старого. Натхненно місять тісто і печуть паски на фронт, пише Галас.

«Їхні пасочки — від щирого серця!»

Стефанії Гаврилишин — 84 роки, Ярославі Далик — 78, а Тетянці — 4. Про цих пекарок з особливим захопленням розповідають в Розгадові.

«Від початку війни наші господині печуть печиво на фронт, а перед святами взялися за паски. Кожна жінка хоче долучитися до доброї справи, — розповідає староста Кальнянського округу Марія Рак. — Допомагають із випічкою діти, молодь. 4-річна Тетянка з села Розгадів провела майстер-клас із приготування! Мама дівчинки випікає солодке на весілля, тож навчила всьому доньку. Велика вдячність пекаркам поважного віку. Їхні пасочки — від щирого серця! Пані Стефанія і пані Ярослава — патріотки України, донедавна співали в церковному хорі, їздили на виступи. Пані Ярослава колись пекла односельчанам хліби на весілля для поклону. «Хоч болять руки, спина, але все одно буду трудитись для наших захисників, готова все робити для перемоги», — рішуче налаштована господиня.

Родина пані Стефанії через любов до України в часи Другої світової війни зазнала переслідувань радянської влади. Після проголошення Незалежності України жінка брала участь в патріотичних заходах, у 1991-ому допомогла організувати фестиваль стрілецької пісні в нашому селі, на який прибуло 11 тисяч гостей. Вишила багато рушників для церкви. Прийшла я до неї по пасочки, хотіла зробити світлину, жінка скромно відмовлялась.

«Хочемо розказати, що ви в такому поважному віці допомагаєте нашій армії», — переконала я. З такими людьми ми точно переможемо!».

“Московити — це нечисть, яка завжди зазіхає на нашу свободу”

Пані Стефанія Гаврилишин пережила Другу світову війну, ніколи не думала, що доведеться побачити ще одну страшну війну в Україну. Проводить нині паралелі між звірствами путінської армії та звірствами НКВД і червоної армії.

«Історія повторюється. Нема російської нації, є гібрид. Московити — це нечисть, яка завжди зазіхає на нашу свободу. Їм було добре в Радянському Союзі, бо тягнули все з України, Білорусі, Прибалтики, Грузії… Росіяни ніколи не мали нічого свого і не мають. Вирішили знову загарбати нашу землю… Серце сповнює лють через таку несправедливість, — ледве стримує емоції пані Стефанія. — Моя родина зазнала переслідувань радянської влади. Через те, що мій стрий був в УПА, нас у березні 1941-ого року вивезли в Сибір. Мені тоді було 3 роки. Там ми мали мордуватись до скону. Але в червні 1941-го року гітлерівська армія напала на СРСР, тож мого батька забрали на фронт. Ніхто не зважав, що він — бандерівець. Тато змушений був воювати за ту паскудну радянську державу, дійшов до Німеччини. Мав нагороду за взяття Берліну. За це йому дозволили повернутися в Україну. А нас, рідних, ніяк не відпускали на батьківщину. Мій дідусь так і помер у Сибіру. Після численних звернень тата в вищі інстанції, після листа моєї мами до Калініна в Москву, нам врешті дозволили повернутися. Добралися ми до рідної домівки в 1947-ому році. Але й далі не було спокою. «Бандери», — закидали нам на кожному кроці. Хоча ми й не сильно зважали на це. Лише після смерті Сталіна відчули полегшення. Мій стрий, який був в УПА, уник переслідувань лише завдяки тому, що вчасно виїхав до Канади. Прожив за кордоном ще 40 років, там і похований. Вже в часи Незалежності нашу родину реабілітували. Здавалося, жахи війни війни залишаться в минулому, але…
Росія надумала захопити Україну. Слухаю нині про звірства російських ординців на Київщині, в Маріуполі та інших областях, не можу стримати сліз. Те саме чинили кадебісти в часи Другої світової війни в Галичині. Забирали в людей зерно, худобу, хіба що не всіх нас тоді повбивали. Патріотів вивезли до Сибіру. У засланні ми бідували, голодували. Якби не риба в річці, то не вижили б. Пригадую, дідо причепив до решета палицю, наловив риби. Посолили — була юшка. Моя мама в люті морози ходила на лісоповал, обмотували ноги онуччям. Не мали ми ні взуття, ні одягу. Якось мама одягала мене в пальтечко. Побачив кадебіст — відібрав. «Наєлісь, напілісь — хватіт!» — оскаженів. Навіть у таких жахливих умовах їх брали завидки, якщо хтось мав щось краще. Зараз путінська армія везе награбоване з України своїм рідним. Варвари! А що вже казати про жорстокі вбивства мирних українців, ґвалтування… Так діяли і в радянські часи. У Зборові в приміщенні, де нині лікарня, знаходився НКВД. Там по стінах стікала кров… У підвалах мучили людей, розстрілювали… Декого вивезли, то рідні так і донині не знайшли… Частина України зараз тяжко страждає. Не відомо, коли закінчиться війна. Наші політики просять закрити небо. Світ не спішить. Найважливіше, щоб Господь закрив над нами небо.
Московити віками намагаються знищити українську націю, не дають нам спокійно жити. Доки маємо терпіти?! Хоч я вже стара, але якби треба, то пішла б захищати рідну землю. Щоб допомогти нашим військовим, печу для них смаколики. Паски оздобила хрестиками і словами “Христос Воскрес”, щоб оберігали наших воїнів. Вражають їхня звитяга і хоробрість! Якби не українська армія, то московити вже би всю Європу перейшли. Я готова все віддати, щоб тільки відстояти нашу Україну. З росією мусить воювати Господь, бо за нами – правда. Вірю, що ми переможемо.
Мій батько розказував, що перед кінцем Другої світової війни Бог дав їм знак. Якось уночі командир їхнього полку глянув у перископ і онімів. Побачив дивну постать, розбудив солдатів. Не повірили своїм очам — ішов Христос з піднятою рукою… Усі сильно налякалися. А за тиждень закінчилась війна. Просимо Господа, щоб чимскоріше підняв руку над Україною».