Напевно, багато хто з хлопчаків знає ще з часів дворових баталій: коли тобі надає стусанів старший і сильніший хлопець, то можна звернутися по допомогу до дорослих. Вони, може, й прийдуть на поміч і навіть намнуть твоєму кривднику вуха, але постійно витирати тобі носа не можуть. Отож рано чи пізно ти дійдеш висновку, що краще все-таки натренувати власні м’язи на турніку й попрактикуватися… ну, хоча б у завданні ударів по підвішеному мішку замість боксерської груші, щоб надалі, коли виникне потреба, бути здатним постояти за себе самому.

Коли цим неписаним правилом нехтує якийсь окремо взятий хлопчак, це загрожує в подальшому всілякими комплексами і неврозами йому самому. Коли ж подібної необачності припуститься ціла (і немаленька) держава – проблеми можуть виникнути у кількох десятків мільйонів її громадян.

Рівно 24 роки тому, 5 грудня 1994 р. чотири солідні державні мужі – американець Білл Клінтон, британець Джон Мейджор, росіянин Борис Єльцин і українець Леонід Кучма – підписали чи то в Буді, чи в Пешті (точно не скажу) солідний на вигляд документ, який отримав назву Будапештського меморандуму. В ньому, серед іншого, говорилося, що в обмін на відмову України від ядерної зброї всі інші держави-підписанти “підтверджують своє зобов’язання утримуватися від погрози сили чи її застосування проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України і що ніякі їхні озброєння ніколи не будуть застосовані проти України”. Усе це було підписано в чотирьох екземплярах на англійській, російській та українській мовах, причому усі тексти мали однакову силу. Потім, мабуть, були традиційні келихи шампанського, а враховуючи участь такого категоричного противника алкоголю, як Борис Єльцин –  можливо й чогось міцнішого. Всі були задоволені й усі ввічливо усміхалися, впевнені в безпечному майбутньому.

Минуло менше 20 років – і ціна цього урочистого меморандуму стала меншою, ніж вартість паперу, на якому він писався. Росія анексувала Крим і фактично веде неоголошену війну проти України на Донбасі. Логіка РФ – “залізна”, щоб не сказати – “дубова”: після Євромайдану на території України виникла нова держава, з якою Росія, мовляв жодних документів, які б накладали на неї якісь зобов’язання, не підписувала. Західні гаранти, висловлюючи звичні “стурбованість і занепокоєння” з приводу ігнорування Росією Будапештського меморандуму, не збираються воювати з “ведмедем з атомною бомбою”, тим більше (і це ми добре знаємо самі), що Крим було здано без жодного пострілу, зате з великою кількістю зрадників і перебіжчиків у стан ворога. Виникає запитання: а як би розвивалися події, якби у нас в руках теж була своя “ядерна палиця”? На думку колишнього генсека НАТО Джорджа Робертсона, приклад України показав, що ідея ядерного роззброєння не виправдала себе і що “захоплення Криму і окупація сходу України навряд чи були б можливими, якби Київ не пішов шляхом одностороннього ядерного роззброєння”. А у відповідь на це – сумовита усмішка мудрого (і, як багато хто вважає, рівною мірою  хитрого) першого Президента незалежної України Леоніда Кравчука, який, власне, й розпочав процес ядерного роззброєння. На його переконання, обслуговувати наявний ядерний арсенал в України не було технічної можливості, що загрожувало або потраплянням в залежність до Росії, або потенційним новим Чорнобилем…

І будь тут мудрий, як кажуть в народі. То що ж ми маємо зараз? Та маємо… те, що маємо (ще один привід згадати Леоніда Макаровича). Маємо (точніше, не маємо) Криму і значної території Донбасу. Маємо “заморожений”, не виключено, на довгі роки конфлікт з важкопрогнозованим сусідом, через що й взялися, як отой згаданий на початку хлопчак, зміцнювати свої військові “м’язи”. Маємо “стурбованість і занепокоєння” Америки та Західної Європи, в яких, схоже, стираються з пам’яті події кінця 30-х років минулого століття. Маємо, звичайно, спрямовані проти Росії санкції, які не гарантують швидкого ефекту. А ще маємо свій примірник Будапештського меморандуму. Підписаного в чотирьох екземплярах на англійській, російській та українській мовах…

Ігор Дуда