Не всі тернополяни співчувають біді інших, з’ясували під час експерименту журналісти “RIA плюс”. Хтось майже одразу кидався на допомогу, інші перелякано проходили повз. Декотрі взагалі говорили, мовляв, жінкам так і треба.
Аби підняти настрій читачам напередодні 1 квітня, кореспонденти газети “RIA плюс” влаштувати експеримент.
Як в одній із народних пісень, вони “прив’язали Галю за коси”. Проте не Галю, а Ірину і не за коси, а до лавочки, просто в центрі міста.
“Так вам і треба!”
Щоб отримати найбільш приголомшливий ефект, обираємо у Тернополі одне з людних місць – біля пам’ятника Соломії Крушельницькій. Поруч – ще одна скульптура, тобто те, що залишилося від “Випадкової зустрічі”. Подруга прив’язує мої руки до лавки жовтою мотузкою. Колір – яскравий, а отже, відразу впадає в око. Колега із камерою всідається напроти і спостерігає. Разом чекаємо, поки “рибка”, тобто жителі міста “клюнуть” на жарт.
У душі відчуваю якесь сум’яття. Хоча “на носі” й 1 квітня (прим. ред. – Свято сміху і дурнів), утім, бути прив’язаною до лавки у Центрі – там, де ходить багато знайомих, трохи незвично. Однак цікавість, бере верх. Аби привернути до себе увагу перехожих, спершу не роблю нічого. Сиджу і мовчу, навіть дивлюся в інший бік. Однак мене все одно помічають. Першим підходить чоловік, якому на вигляд років 40-45. Він – охайно одягнений, у куртці світло-коричневого кольору та в діловому костюмі. Дивиться і не приховує невеликого морального задоволення від споглядання такої “картини”.
– Ось так з вами, жінками, і треба! – серйозно каже він. – Догралася? А з вами по-іншому не можна. Тільки так!
Чоловік навіть не намагається допомогти, спокійно йде у напрямку драмтеатру.
Запідозрили у тероризмі
Сквером повз мене проходять кілька дівчат. Схожі на студенток-першокурсниць чи учениць коледжу. Юнки посміхаються і жваво щось обговорюють. Коли підходять ближче, прошу їх допомогти. Однак вони здивовано на мене дивляться і йдуть геть.
Я не здаюся, починаю просити про допомогу голосніше. Роблю вигляд, що намагаюся відв’язатися від лавки. Присідаю біля неї, ходжу туди-сюди, пересуваю мотузку по дошках, наче хочу її протерти. На ці мої старання відгукуються двоє чоловіків, на вигляд років 30-35.
– Дівчино, що з вами? Хто так прив’язав? – запитує незнайомець.
Той чоловік розв’язує мені руки, а інший, тим часом, жартує, мовляв, може, це – розіграш.
– Розслаб руку, зараз я тебе звільню, – каже добродій. – Хто ж тебе прив’язав і навіщо?
Я пояснюю рятівникам, що це жарт, дякую за допомогу.
Згодом повз мене проходять ще двоє молодиків, які з цікавістю спостерігають за мною. На вигляд їм обом – близько 25-ти. Один із них назвався Тарасом. Одягнений у чорну спортивну куртку, на плечі — сумка з ноутбуком. Тарас пильно дивиться мені в очі і запитує, що зі мною трапилося. Відчуваю, що він намагається мене “розкусити”: чи потрібна мені допомога чи це жарт? Прошу хлопців мене відв’язати. Тоді підходить моя подруга і запитує, що відбувається?
– У мене рука болить, – придурюється товариш Тараса Сергій. – Може, нехай вас подруга розв’яже? Тут нескладний вузол. Знаєте, а раптом ви заміновані. Ми вас розв’яжемо, а тут щось вибухне? Зараз терористів багато…
Врешті вони таки допомагають мені “визволитися”. За 40 хв. “мотузкового” експерименту до мене підійшли також студенти-іноземці з медуніверситету – Анд Давіш і Джак Алголіді. Хлопці відразу кинулися “рятувати”, хоча й запитали, чи я бува не з телебачення? Знайшлося ще й чимало цікавих. Вони просто виглядали із вікон сусідніх будинків.
Гадаю, експеримент таки вдався. Адже наш жарт когось розсмішив, а декого змусив здійснити благородний вчинок. І це приємно.
Ірина Ноженко, Наталія БУРЛАКУ
Loading ...